Зараз мені 31 рік. Ми з міста Попасної Луганської області. Нас війна застала саме там. Чоловік мій працює в ДСНС. 

24 лютого о шостій ранку пролунав дзвінок і його викликали на роботу, а я залишилася вдома з двома дітьми. Страшно було, тому що в нас на той момент вибухи лунали вже доволі часто. Ми живемо на околиці міста. Подзвонив чоловік і сказав, щоб я збирала найнеобхідніше і він мене вивезе до брата в Бахмут. Ми виїхали. 

Чоловік працював через добу. Один день був у Попасній, інший – у Бахмуті. У Попасній не було продуктів, тож він купував їх людям та привозив. На хлібозаводі замовляв мішками хліб. 

Ми з дітьми були в безпечному місці й того жаху, що відбувався в Попасній, не бачили. Але в Бахмуті також було страшно. З’явилися сирени. 

Коли половина Попасної була окупована, командування ДСНС вирішило вивезти підрозділ до Бахмуту. Люди переїхали з дітьми, жінками. Тоді житло було дуже важко знайти. Я ходила та шукала по знайомих, щоб людям було куди приїхати. Ми просиділи в Бахмуті до 19 березня, а потім підрозділом ДСНС виїхали до Павлограда. Нас заселили в гуртожиток. Зараз ми в місті Павлограді Дніпропетровської області.

Будинок наш розбили. Було пряме влучання. Близькі родичі, друзі сиділи в бомбосховищах. Одна подруга перебувала в сховищі, і людям там зовсім нічого було їсти. Сиділи голодні. Дитина просить їсти, а їй нічого дати. І від цього – сльози на очах. 

Я спочатку думала, що рік-два – і все закінчиться, а зараз уже так не думаю.

Мрію, що закінчиться війна. Дуже хочеться потрапити до свого міста, хоча б подивитися, що там коїться. Я розумію, що там - жахіття, та все одно дуже хочеться додому. А здійсниться ця мрія чи ні – не знаю.