Даниленко Ірина, учениця 9 – А класу, Харківській ліцей № 163

Вчитель, що надихнув на написання есе: кандидат філологічних наук, викладач української мови та літератури Федоренко Ольга Борисівна

"Війна. Моя історія"

Мене звуть Ірина. Я звичайна школярка з міста Харкова. Навчалась у 7-му класі, мріяла про щасливе майбутнє, захоплювалась танцями, малюванням. І раптом все зупинилось, поділилось на дві частини «до» і «після».

24 лютого 2022 року о 4 ранку я прокинулась від страшних звуків-вибухів. З вікна моєї кімнати було видно, як все навкруги горить та вибухає. Для мене життя змінилося назавжди. Я відразу стала дорослою. Усі мої мрії в ту хвилину перетворились на пил. У свідомості звучало лише одне слово «війна».

Ми всі завмерли. Кожного долали важкі тривожні думки. У хаті запанувала тиша, і тільки серце вистрибувало з грудей. Від страху тіло перестало слухатися, настало якесь оціпеніння. І це був тільки початок. Опанувавши страх і зібравшись з думками, ми почали готувати погріб під укриття: перенесли туди постіль, теплі речі, воду, харчі, лопати на той випадок, якщо доведеться вибиратись, відкопуючи прохід. Не зважаючи на вибухи, мої батьки цілий день їздили у справах: купували ліки, їжу, пальне. Це було не так легко, бо стояли великі черги. Ми з братом чекали батьків удома. То був найдовший день у моєму житті. Я сиділа на підлозі, загорнувшись у ковдру,  закривши вуха і тихенько молила Бога, щоб усе це припинилось. 

Ніч принесла ще більше «сюрпризів» – почали бомбити з літаків. Нам було дуже страшно. Ракети влучали в житлові будинки. Усе навколо палало.

Більшість часу ми сиділи у погребі, спали лише пару годин, поки було тихо. Потім все повторювалось знов і знов. Вже були убранні всі килими в домі, погріб відкритий постійно, ми спали вдягнуті, бо будь-якої миті могла з’явитися необхідність бігти ховатись, рятувати життя. 3 березня вночі почали бомбити вакуумними бомбами. У ту ніч ми спали вже у погребі, бо страх узяв верх над розумом, і я боялась вилізати з укриття. Це була остання крапка.

На ранок 4 березня батьки вирішили тікати до Полтави. Там було безпечно. Для батьків це було тяжке рішення, тому що мій старший брат відмовився їхати. Хлопець подумав залишитися та захищати наш дім, доглядати тварин. Мій брат вже дорослий, тому батьки не могли вплинути на його рішення. Я пишаюся своїм старшим братом: залишившись у Харкові, він активно займався волонтерською справою, допомагав людям. Самовіддане служіння людям додавало йому сил і жаги до життя.

Ми ще не знали, де ми зупинимося, ми зібралися дуже швидко і не взяли з собою навіть найнеобхідніших речей, тільки документи і по комплекту змінної білизни. Головне – ми тікали подалі від того жаху. Наша родина знайшла прихисток у дачному будиночку на Полтавщині. У нас не було ні води, ні тепла, але ми були в тиші, змогли відпочити. У Полтаві я продовжила навчання. До того ж довелося лікуватися, бо тиждень у погребі наніс шкоду моєму здоров’ю. У нас був час, щоб зібрати всю свою волю в кулак, змужніти, поміркувати над своїм життям і повернутися в Харків, додому, заради перемоги. Мама з татом працювали, я допомагала дома по господарству, ми навели порядки, розстелили килими, пам’ятали правило двох стін і на час тривоги йшли в укриття. Я вже розуміла, з якою гармати йде обстріл, на якій відстані прилетіло. А у вересні почалась битва за наш рідний Харків, захисники поступово звільняли села навколо міста і гнали орків з нашої землі. Після звільнення Вільхівки в місті стало вже тихіше, щоденній обстріл припинився, місто почало оживати. Харків загоює рани. Я повернулась до своєї рідної школи, продовжила навчання онлайн, знову займаюся своєю улюбленою справою – танцями. Мені здається, наше місто тепер більш гарне, квітуче, чисте.

Війна зробила мене дорослою, сильною, більш сміливою. Я зрозуміла, наскільки сильно я люблю свою родину, місто Харків, рідну неньку Україну!

Моя країна сильна, незламна! Я вірю в нашу перемогу та мирне майбуття. Дай Боже, щоб мої діти зростали в мирній, вільній, квітучій Україні!