Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
переглядів: 139
Тетяна Максимова
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
photo6
«Жодна влада у світі не вартує смерті мирного населення, сліз дітей і літніх людей»

Війна – це смерть, руйнування, голод, відчай. Вона розділяє сім'ї, знищує міста, робить жорстокими серця і зводить нанівець відчуття безпеки, відбирає у людини спокій, сон, моральну рівновагу.

Раніше завжди у привітаннях напрошувалися побажання щастя, любові, здоров'я та іншого добробуту, про мир ми особливо не замислювалися, це було за замовчуванням даністю після закінчення Другої світової війни. Тепер я розумію, що всі блага більшою чи меншою мірою вразливі та залежать від головного – наявності миру.

Війна – це своєрідний надгробний пам'ятник над пірамідою Маслоу, який зводить нанівець усі інші цінності життя. Це зло, близьке до абсурдного, що робить людей нещасними.

Жодна влада у світі не вартує смерті мирного населення, сліз дітей і літніх людей

Моя зустріч з поняттям «війна» була заочною, за розповідями моєї бабусі. Вона жила на окупованій території у Велику Вітчизняну війну з п'ятьма малолітніми дітьми. За розповідями мами, зі спогадів її дитинства, за результатами пошуку кінофільмів, читання книг і вивчення історії в шкільні та студентські роки.

Так, це був інший час, інші люди, ситуація, передумови. Але я ніколи не могла припустити, що в XXI столітті в цивілізованих умовах сучасності в нашій країні виникнуть відгомони поняття, званого війною.

Коли у 2014 році, на початку збройного конфлікту на Донбасі, у ЗМІ почали з'являтися перші зведення про кількість обстрілів, потерпілих і збитки інфраструктурі, здавалося, що це якась віртуальність, не підвладна осмисленню.

Свідомість спочатку відкидала навіть віддалені звуки обстрілів, регулярний гуркіт руху танків трасою Шахтарськ – Донецьк і поодинокі випадки влучення снарядів у межах міста в надії на непорозуміння, якому ось-ось прийде кінець, і віртуальність зійде нанівець.  

Для мене відправною точкою того, що це, на жаль, реальність, став інцидент 13 серпня 2014 року. Загибель 15 жителів нашого міста, зокрема трьох дітей під час вибуху снарядів на міському пляжі.

Серед постраждалих були і родичі працівників градотворчого підприємства ДТЕК – Зуївської ТЕС, на якому працювала я.

Жодна влада у світі не вартує смерті мирного населення, сліз дітей і літніх людей

Підприємство тоді всіляко сприяло працівникам, у яких постраждали родичі. По суті, Зуївська ТЕС упродовж усього періоду належності підприємства до активів ДТЕК до втрати контролю керівництвом, до березня 2017 року, надавала максимальну підтримку та допомогу не тільки працівникам, а й мирним жителям міста.

Про що думають і говорять люди, які постійно проживають у зоні бойових дій? Мирне населення, яке залишилося в регіоні, є заручником ситуації. Люди живуть очікуваннями та надією якнайшвидшого закінчення цього конфлікту та нормалізацією життя в місті та регіоні загалом. 

Люди втомилися від без міри довгого протиборства сторін конфлікту. Рівень життя істотно знизився з усіх боків. Здебільшого вони почуваються відкинутими, і до цього дня тужать за передчасно померлими родичами, оплакуючи своїх дітей, онуків і батьків.

Жодна влада у світі не вартує смерті мирного населення, сліз дітей і літніх людей

Вони швидше виживають, ніж живуть повноцінним життям. Це я знаю не з чуток, а з відгуків знайомих і колишніх колег, яких ненароком зустрічаю, коли приїжджаю провідати стареньку маму, що проживає в місті. Люди ностальгують за минулим і з кожним роком впадають у відчай дедалі більше, оскільки, попри припинення обстрілів, передумов до примирення немає, і ситуація набуває хронічного характеру.

Я переконана, що жодна влада у світі не вартує смерті мирного населення, сліз дітей і літніх людей, зруйнованих міст і сіл. Я дуже сподіваюся та вірю, що здоровий глузд переможе – і в нашу домівку під назвою Україна прийде мир із возз'єднанням усіх жителів країни.

Найвища цінність у житті – саме життя. Коли перебуваєш на території, де лютує війна, ти стаєш просто іграшкою в руках випадку. Ти можеш чути постріл, знати, що снаряд летить, але абсолютно не мати можливості вплинути на те, куди та коли він впаде.

І ось це відчуття власного безсилля та нікчемності проти стихії війни, по суті, і є тим найбільш руйнівним відчуттям, коли ти розумієш, що не можеш допомогти й уберегти від біди своїх близьких, зупинити обстріли та свавілля, які несуть смерть і руйнування.

На території, де ведуться постійні обстріли, люди перебувають у стресі, жаху та розпачі. З багатьма схожими переживаннями випало тоді зіткнутися і мені. Але, мабуть, найважчим ударом була ситуація, коли в жовтні 2014 року школярі, гуляючи околицями міста, знайшли нерозірваний боєприпас і почали ним бавитися.

Жодна влада у світі не вартує смерті мирного населення, сліз дітей і літніх людей

Смертоносна іграшка вибухнула, забравши життя дитини й покалічивши фізично та морально ще двох підлітків. Один із тих, що вижили, залишився інвалідом, практично позбавленим зору.

Постраждалі були дітьми працівників Зуївської ТЕС. Мені випало особисто знати загиблого хлопчика Шарка Івана та його сім'ю. Його мама, тато, бабуся і дідусь працювали на станції. Ваня був молодшим братом однокласниці моїх дітей і навчався з моїми синами в музичній школі.

Це був дуже доброзичливий і життєрадісний хлопчик. Уже минуло шість років з часу трагедії, але цей біль не притупляється і непідвладний забуттю.

Діти не повинні помирати раніше за їхніх батьків, дідусів і бабусь. Дорослі самі часто створюють умови, які є загрозою для життя дітей. А дорослі, які допускають розв'язання війн, відповідають за смерті ні в чому не винних людей, а дітей і поготів.

Я поділяю фразу «чужих дітей не буває». І це наше спільне горе – у загиблих дітях Донбасу ми втратили можливість виростити опору країни, вони не стануть лікарями, науковими діячами, поетами, музикантами, художниками і просто мамами й татами, які люблять і турбуються про своїх дітей.

Жодна влада у світі не вартує смерті мирного населення, сліз дітей і літніх людей

Це горезвісне поняття до та після. Для мене цей граничний рубіж 2014-2017 роки. ДО – життя та робота в місті, де я прожила більш ніж 35 років з моєю сім'єю, де народилися мої діти. І ПІСЛЯ – коли я змушена була переїхати в орендоване житло з моїми дітьми.

На жаль, 80-річна мама відмовилася від переїзду й живе в місті, яке, здається, застигло в часі ПІСЛЯ.

Жодна влада у світі не вартує смерті мирного населення, сліз дітей і літніх людей

Усім працівникам Зуївської ТЕС і вугільних підприємств Донецького регіону була запропонована можливість продовжити роботу в складі інших підприємств ДТЕК на контрольованій українській території. Пропонували допомогу в організації початкового місця проживання, виплачували допомога. Тоді багато хто відчув підтримку акціонера та ДТЕК. Серед них була і я. Я вдячна та горда, що маю честь працювати в компанії, яка піклується про своїх працівників і не кидає їх у біді, робить багато для розвитку та процвітання країни, несе людям світло й тепло.

Буквально з початку збройного конфлікту були зачеплені всі сфери життєдіяльності регіону. Паралізована робота банківської системи, внаслідок чого люди не могли перевести в готівку гроші. Частина підприємств середнього та дрібного бізнесу згорнула свої потужності – люди залишилися без роботи. Припинилися виплати пенсій і допомоги – люди залишилися без засобів для існування. Припинилося транспортне та міжміське сполучення, погіршилося поповнення медпрепаратами аптек і лікарень, істотно зросла ціна продуктів, товарів першої потреби та ліків.

Людині властиво пристосовуватися до мінливих умов життя. Напевно, можна змиритися з перебоями в постачанні продуктів, погіршенням їхньої якості та кількості, труднощами в переміщенні через блокпости, браком надходжень фінансових коштів, але змиритися з постійним відчуттям тривожності та занепокоєння за життя близьких і безсиллям вплинути на ситуацію – найважча ноша.

Фонд Ріната Ахметова та ДТЕК Зуївська ТЕС максимально допомагали містянам. Це видавання гуманітарної допомоги; допомога з відновленням житла, яке постраждало під час обстрілу; фінансова підтримка працівників у формі доплати за роботу в умовах, пов'язаних з бойовими діями, оскільки місто та підприємства регулярно обстрілювали; допомога на поховання та лікування працівникам і членам їхніх сімей; евакуація дітей тощо.

Допомоги потребують соціально незахищені категорії населення: інваліди, літні люди, які потребують догляду, члени багатодітних сімей і діти, позбавлені батьківського піклування… Вони виживають в умовах тривалої війни, яка ускладнила і без того їхнє тяжке становище.

Жодна влада у світі не вартує смерті мирного населення, сліз дітей і літніх людей

Моя мама кілька разів отримувала продуктові набори від Фонду Ріната Ахметова як пенсіонерка. Це була дуже важлива допомога не тільки для неї, а й для всієї нашої сім'ї. Це були крупи, цукор, макарони, консерви, олія й інші продукти.

Ніколи не забуду сліз мами, коли вона, викладаючи на стіл пакунки з харчами, говорила, що ніколи не думала, що війна після пережитого в дитинстві спіткає її й у старості, що відбере спокій і засоби для існування.

Тієї миті вона вже не отримувала пенсію. Вона щоразу, коли варила їжу, дякувала тим, хто не покидає людей у біді та піклується про літнє покоління. Голосила, мовляв, я своє вже віджила, а як же онуки й інші діти? Що чекає на них, і коли цей жах закінчиться? Вона тоді і зараз не розуміє, чому сталася ця війна та як можна було її допустити.

Жодна влада у світі не вартує смерті мирного населення, сліз дітей і літніх людей

Я твердо переконана, що більш вагомого та дієвого внеску в підтримку мирного населення на Донбасі, ніж Рінат Ахметов і його Фонд, не зробив жоден інший представник бізнесу та навіть теперішньої влади. Хочу від імені всіх жителів міста подякувати, насамперед, самому Рінату Леонідовичу й усім причетним до діяльності Фонду людям за той неоціненний внесок, який вони зробили на благо жителів міста та Донбаського регіону загалом. 

Найстрашніше у війні – смерть ні в чому не винних людей, покалічені долі, зруйновані та спустошені будинки.

Мені дуже хотілося б, щоб ця ситуація неадекватності й безглуздості, що трапилася в нашій країні, якомога швидше закінчилася. Можна прокрутити кіноплівку у зворотному напрямку до моменту початку війни, але в житті, на жаль, нічого повернути не можна. Багато що й багато хто втрачені назавжди та безповоротно.

Важливо припинити війну та зробити висновки, вжити всіх заходів, щоб ніколи більше не допустити в країні такої сваволі з кровопролиттям, руйнуванням, жорстокістю сердець і спустошенням душ.

Для мене щастя – це єдність моєї сім'ї та впевненість, що вона в безпеці. Я мрію, щоб мої сини закінчили навчання у виші, знайшли улюблену роботу за своїм покликанням, створили сім'ї, і з нами в набутому поки ще тільки в мріях домі оселилося щастя, радісний сміх онуків і запах пирогів, спечених моєю мамою.

Для мене переоцінювання цінностей відбулося 2014 року. І до сьогодні, коли доводиться перетинати КПП, що розділяють українську та непідконтрольні території однієї країни, щоб провідати маму, коли бачиш озброєних людей, таблички «Обережно! Заміновано!» на узбіччях, кілометрові черги машин, юрби людей, серед яких старі, люди в інвалідних візках і малі діти, здається, що потрапляєш у задзеркалля здорового глузду та логіки. На жаль, з цим змиритися неможливо і цьому треба покласти край!

Раніше завжди у привітаннях напрошувалися побажання щастя, любові, здоров'я та іншого добробуту, про мир ми особливо не замислювалися, це було за замовчуванням даністю після закінчення Другої світової війни. Тепер я розумію, що всі блага більшою чи меншою мірою вразливі та залежать від головного – наявності миру.

Ми маємо докласти всіх зусиль, щоб повернути мир на благо наших дітей і всієї країни, на благо всеукраїнського майбутнього.

slide1
slide2
slide3
slide4
slide5
slide6
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій