Війна – це своєрідний надгробний пам'ятник над пірамідою Маслоу, який зводить нанівець усі інші цінності життя. Це зло, близьке до абсурдного, що робить людей нещасними.

Моя зустріч з поняттям «війна» була заочною, за розповідями моєї бабусі. Вона жила на окупованій території у Велику Вітчизняну війну з п'ятьма малолітніми дітьми. За розповідями мами, зі спогадів її дитинства, за результатами пошуку кінофільмів, читання книг і вивчення історії в шкільні та студентські роки.

Так, це був інший час, інші люди, ситуація, передумови. Але я ніколи не могла припустити, що в XXI столітті в цивілізованих умовах сучасності в нашій країні виникнуть відгомони поняття, званого війною.

Свідомість спочатку відкидала навіть віддалені звуки обстрілів, регулярний гуркіт руху танків трасою Шахтарськ – Донецьк і поодинокі випадки влучення снарядів у межах міста в надії на непорозуміння, якому ось-ось прийде кінець, і віртуальність зійде нанівець.  

Серед постраждалих були і родичі працівників градотворчого підприємства ДТЕК – Зуївської ТЕС, на якому працювала я.

Підприємство тоді всіляко сприяло працівникам, у яких постраждали родичі. По суті, Зуївська ТЕС упродовж усього періоду належності підприємства до активів ДТЕК до втрати контролю керівництвом, до березня 2017 року, надавала максимальну підтримку та допомогу не тільки працівникам, а й мирним жителям міста.

Про що думають і говорять люди, які постійно проживають у зоні бойових дій? Мирне населення, яке залишилося в регіоні, є заручником ситуації. Люди живуть очікуваннями та надією якнайшвидшого закінчення цього конфлікту та нормалізацією життя в місті та регіоні загалом. 

Люди втомилися від без міри довгого протиборства сторін конфлікту. Рівень життя істотно знизився з усіх боків. Здебільшого вони почуваються відкинутими, і до цього дня тужать за передчасно померлими родичами, оплакуючи своїх дітей, онуків і батьків.

Вони швидше виживають, ніж живуть повноцінним життям. Це я знаю не з чуток, а з відгуків знайомих і колишніх колег, яких ненароком зустрічаю, коли приїжджаю провідати стареньку маму, що проживає в місті. Люди ностальгують за минулим і з кожним роком впадають у відчай дедалі більше, оскільки, попри припинення обстрілів, передумов до примирення немає, і ситуація набуває хронічного характеру.

Я переконана, що жодна влада у світі не вартує смерті мирного населення, сліз дітей і літніх людей, зруйнованих міст і сіл. Я дуже сподіваюся та вірю, що здоровий глузд переможе – і в нашу домівку під назвою Україна прийде мир із возз'єднанням усіх жителів країни.

І ось це відчуття власного безсилля та нікчемності проти стихії війни, по суті, і є тим найбільш руйнівним відчуттям, коли ти розумієш, що не можеш допомогти й уберегти від біди своїх близьких, зупинити обстріли та свавілля, які несуть смерть і руйнування.

На території, де ведуться постійні обстріли, люди перебувають у стресі, жаху та розпачі. З багатьма схожими переживаннями випало тоді зіткнутися і мені. Але, мабуть, найважчим ударом була ситуація, коли в жовтні 2014 року школярі, гуляючи околицями міста, знайшли нерозірваний боєприпас і почали ним бавитися.

Смертоносна іграшка вибухнула, забравши життя дитини й покалічивши фізично та морально ще двох підлітків. Один із тих, що вижили, залишився інвалідом, практично позбавленим зору.

Це був дуже доброзичливий і життєрадісний хлопчик. Уже минуло шість років з часу трагедії, але цей біль не притупляється і непідвладний забуттю.

Діти не повинні помирати раніше за їхніх батьків, дідусів і бабусь. Дорослі самі часто створюють умови, які є загрозою для життя дітей. А дорослі, які допускають розв'язання війн, відповідають за смерті ні в чому не винних людей, а дітей і поготів.

Я поділяю фразу «чужих дітей не буває». І це наше спільне горе – у загиблих дітях Донбасу ми втратили можливість виростити опору країни, вони не стануть лікарями, науковими діячами, поетами, музикантами, художниками і просто мамами й татами, які люблять і турбуються про своїх дітей.

На жаль, 80-річна мама відмовилася від переїзду й живе в місті, яке, здається, застигло в часі ПІСЛЯ.

Усім працівникам Зуївської ТЕС і вугільних підприємств Донецького регіону була запропонована можливість продовжити роботу в складі інших підприємств ДТЕК на контрольованій українській території. Пропонували допомогу в організації початкового місця проживання, виплачували допомога. Тоді багато хто відчув підтримку акціонера та ДТЕК. Серед них була і я. Я вдячна та горда, що маю честь працювати в компанії, яка піклується про своїх працівників і не кидає їх у біді, робить багато для розвитку та процвітання країни, несе людям світло й тепло.

Буквально з початку збройного конфлікту були зачеплені всі сфери життєдіяльності регіону. Паралізована робота банківської системи, внаслідок чого люди не могли перевести в готівку гроші. Частина підприємств середнього та дрібного бізнесу згорнула свої потужності – люди залишилися без роботи. Припинилися виплати пенсій і допомоги – люди залишилися без засобів для існування. Припинилося транспортне та міжміське сполучення, погіршилося поповнення медпрепаратами аптек і лікарень, істотно зросла ціна продуктів, товарів першої потреби та ліків.

Людині властиво пристосовуватися до мінливих умов життя. Напевно, можна змиритися з перебоями в постачанні продуктів, погіршенням їхньої якості та кількості, труднощами в переміщенні через блокпости, браком надходжень фінансових коштів, але змиритися з постійним відчуттям тривожності та занепокоєння за життя близьких і безсиллям вплинути на ситуацію – найважча ноша.

Допомоги потребують соціально незахищені категорії населення: інваліди, літні люди, які потребують догляду, члени багатодітних сімей і діти, позбавлені батьківського піклування… Вони виживають в умовах тривалої війни, яка ускладнила і без того їхнє тяжке становище.

Моя мама кілька разів отримувала продуктові набори від Фонду Ріната Ахметова як пенсіонерка. Це була дуже важлива допомога не тільки для неї, а й для всієї нашої сім'ї. Це були крупи, цукор, макарони, консерви, олія й інші продукти.

Тієї миті вона вже не отримувала пенсію. Вона щоразу, коли варила їжу, дякувала тим, хто не покидає людей у біді та піклується про літнє покоління. Голосила, мовляв, я своє вже віджила, а як же онуки й інші діти? Що чекає на них, і коли цей жах закінчиться? Вона тоді і зараз не розуміє, чому сталася ця війна та як можна було її допустити.

Я твердо переконана, що більш вагомого та дієвого внеску в підтримку мирного населення на Донбасі, ніж Рінат Ахметов і його Фонд, не зробив жоден інший представник бізнесу та навіть теперішньої влади. Хочу від імені всіх жителів міста подякувати, насамперед, самому Рінату Леонідовичу й усім причетним до діяльності Фонду людям за той неоціненний внесок, який вони зробили на благо жителів міста та Донбаського регіону загалом. 

Мені дуже хотілося б, щоб ця ситуація неадекватності й безглуздості, що трапилася в нашій країні, якомога швидше закінчилася. Можна прокрутити кіноплівку у зворотному напрямку до моменту початку війни, але в житті, на жаль, нічого повернути не можна. Багато що й багато хто втрачені назавжди та безповоротно.

Важливо припинити війну та зробити висновки, вжити всіх заходів, щоб ніколи більше не допустити в країні такої сваволі з кровопролиттям, руйнуванням, жорстокістю сердець і спустошенням душ.

Для мене щастя – це єдність моєї сім'ї та впевненість, що вона в безпеці. Я мрію, щоб мої сини закінчили навчання у виші, знайшли улюблену роботу за своїм покликанням, створили сім'ї, і з нами в набутому поки ще тільки в мріях домі оселилося щастя, радісний сміх онуків і запах пирогів, спечених моєю мамою.

Раніше завжди у привітаннях напрошувалися побажання щастя, любові, здоров'я та іншого добробуту, про мир ми особливо не замислювалися, це було за замовчуванням даністю після закінчення Другої світової війни. Тепер я розумію, що всі блага більшою чи меншою мірою вразливі та залежать від головного – наявності миру.

Ми маємо докласти всіх зусиль, щоб повернути мир на благо наших дітей і всієї країни, на благо всеукраїнського майбутнього.