Моісеєнко Вікторія Віталіївна, учениця 10-го класу КЗ «Орлянська ЗОШ I – III ступенів» МСР ВР ЗО, Запорізька область, Василівський район

Вчитель, що надихнув на написання есе: Савченко Надія Федорівна

Цього року моя країна святкувала 30 - ту річницю Незалежності. Незалежності, що була сповнена сльозами, кров’ю та величезною волею до щасливого життя. 24 серпня в Києві відбувся святковий парад, завершенням якого стала щемлива театральна постанова, у якій дівчинка зустрічала свого татуся, що повертався з АТО. Це був кульмінаційний момент дійства, який могли зрозуміти лише ті, хто пройшов через це страшне випробування.

Мимоволі я уявила себе на місці тієї дівчинки, і це вже не вона, а я 6 років тому зустрічала свого татка після довгої розлуки. Він, як і цей воїн на параді, ішов повільною, змореною ходою мені назустріч, посміхаючись запиленими вустами, а я бігла до нього, намагаючись вмовити важкі від напруги ноги, рухатися швидше. Тато повертався з ВІЙНИ…

Для мене це страшне слово пролунало вперше тоді, коли татко отримав повістку до військкомату...Тоді, мабуть, я подорослішала на кілька років. Я, ще зовсім мала дівчинка, не могла второпати, чому моє мирне щасливе дитинство закінчилося так швидко. Чому найрідніша мені людина, мій татуньо, повинен одягати військову форму тоді, як поряд квітне зелом весняна природа. Невже ось так, зовсім по – звірячому, можна розтоптати мир, закреслити надію, знищити мрії.

Мабуть, саме тої миті я вперше спробувала слово ВІЙНА на смак. А було воно гірким та солоним від дитячих сліз. Тоді кожна мить мирного життя автоматично стала на терези моєї дитячої свідомості, і ті, що були проведені з татком, вартували цілого статку. І, мабуть, саме з того дня я навчилася подумки говорити з ним, наповнюючи кожне сказане до нього слово любов’ю та трепетом.

З того дня я подумки писала йому цілі листи, і завжди була чомусь по – дитячому впевнена, що він їх читав. Ось лише деякі рядочки з тих віртуальних листів, які постійно звучать у моїй свідомості.

«…Наша з тобою історія, рідний татуньо, почалася ще задовго до моєї появи. Я знаю, що ти почав мене любити ще до тієї миті, коли я з’явилася на цей світ. Я ще зовсім маленькою краплинкою, що жила в мами під серденьком, відчувала твої теплі руки та рідний спокійний голос.

Я добре пам’ятаю, як обережно ти брав мене з колиски, міцно пригортав до своїх сильних грудей, і я відчувала стукіт твого серця, що завжди був співзвучним з моїм. Пам'ятаю, як ти любив зі мною гратися, міцно тримаючи мої долоньки.

Минув час. Я виросла. Але вже давно ловлю себе на думці, що дорослою я стала саме того дня, коли ти, попрощавшись із нашою родиною, де було двоє малих донечок та збентежена й заплакана мама, впевненою ходою пішов виборювати для нас мирне життя. Я тебе міцно тримала, проливаючи сльози в надії на те, що ти залишишся. Пошепки просила тебе не йти, не залишати нас отак, розгубленими й наляканими. Шептала слова придуманої мною молитви до Господа Бога, навіть майже не розуміючи, як правильно це робити.

Але ти пішов, промовляючи, що мені потрібне світле майбутнє. І відтоді той страшний для нашої родини день став моментом відліку нового життя. Я пам’ятаю всі скупі телефонні розмови, під час яких ти намагався бути веселим і заспокоював нас. Я чула, як тихо плакала матуся, поклавши голову на подушку, намагаючись нас не злякати. І я точно знаю, що ти все відчував там, далеко від нас, у сирих шанцях, що були єдиним твоїм захистом. І нарешті ти повернувся. Це була довгоочікувана зустріч».

Я сподіваюся, що кожна дитина дочекається свого тата, кожна мати дочекається свого сина. Як хочеться забути той страшний для нас день і час. Бо саме тоді я зрозуміла, яким непередбачуваним може бути життя. Хочеться, щоб ТАТО завжди був поряд здоровим та веселим. Щоб, нарешті, знову настав мир для всіх дітей нашої країни. Пишімо про це, говорімо про це. Нехай сильні світу цього нас почують. Не вбивайте наше дитинство!!!