Кумечко Олександра, учениця 11 класу Ліцею №27 м. Житомира

Вчитель, що надихнув на написання есе - Терещук Тетяна Миколаївна

Війна. Моя історія

Багато людей зрозуміли, що таке війна у 2022 році. Я дізналась, що таке війна у 2014. Вже у такому далекому 2013 році, сидячи перед телевізором, дивилась, як мужні студенти виходять на протести, як збирається Майдан. Моя сім’я не покидали думки, що потрібно їхати до Києва, допомагати. Цього спричинило багато сварок, але всі залишились вдома, переживаючи за кожну людину, що була там.

Мені було сім років, коли мені вперше розповіли, що таке війна. Я пам’ятаю, як бабуся плаче, сидячи поряд зі мною біля телевізора.

Ось 2014, Крим. Нам телефонують родичі з Росії та питають: "Чому ви не підтримуєте нас? Чому ви не підтримуєте 'братський народ' та 'велику державу'?" Ці питання від близьких людей на той час запам’яталися надовго. Протягом п’яти років, коли ці люди все ще мали змогу сюди приїжджати, кожна зустріч супроводжувалась сварками та постійним "чому?", але відповіді ніхто ніколи не давав.

Останні три роки перед повномасштабним вторгненням вони не приїжджали, що, мабуть, і покращило наші відносини. Але не надовго.

Наприкінці 2021 року я вперше почула чутки про повномасштабне вторгнення. Коли ти протягом восьми років збираєш гуманітарну допомогу у школі, ти до цього звикаєш. Але знову почувши про війну, я не вірила. Ніколи. Ні 25 грудня, ні в січні 2022 року, ні 16 лютого 2022 року.

23 лютого 2022 року я здійснила свою мрію – вперше пішла на заняття з гітари. Це було моє перше і останнє заняття.

 Того вечора, повертаючись додому, я вперше не поспішала. Все навкруги було дуже тривожне: люди, тварини, погода та сама атмосфера міста була пригніченою. Все здавалося якимось нереальним, ніби уві сні, і ніхто не хотів прокидатися.

Я пам’ятаю, що дуже довго не могла заснути, згадуючи моторошні історії знайомих з фронту. Десь о п’ятій ранку я прокинулась від вибухів, як і вся Україна. Все знову здавалося нереальним.

Я ніяк не могла зрозуміти, як у 21 столітті люди можуть розв’язувати війни. Почалась паніка: що робити?, куди йти?, куди ховатися?. О 9:00 моя сім’я виїхала за їжею та ліками до магазину. Залишитися наодинці вдома зі звуками вибухів було моторошно. На третій день я вже не орієнтувалась, яка година? який день? яка дата?

Перше березня, день, який перевернув моє життя та родини, на до і після. Ми вперше вирішили нормально повечеряти. Все було добре, навіть дуже добре, але нашу "ідилію" перервав дзвінок.

О 21 годині знайомі телефонували та сказали тікати, попереджаючи про обстріли мого району міста. Нам дзвонили не один раз і навіть не перший день. Ми залишились вдома в холодному погребі, чекаючи, щоб ніч пройшла швидше. Однак о 22.00 знову заграв телефон – це були ті самі родичі. Вони не вірили у все те, що відбувалося в Україні.

Одне питання, яке остаточно вирішило мою позицію щодо них: "Ти там був?". Моєму дідусеві, який намагався пояснити їм хоча б щось, саме це питання задали.

О 22.30 прогримів перший вибух. На моїй вулиці, неподалік від мого будинку, літак кружляв та скидав бомби на мій район. Це були найстрашніші 5 хвилин у моєму житті. Я вже не зовсім пам'ятаю все в деталях, але пам'ятаю крики дітей, дорослих та тварин. Багато людей постраждало, були і загиблі.

Я добре пам'ятаю червоне сяйво, що освічувало все, ніби ніч і не наступала. Наступний день здавався ще жахливіше. Виїжджаючи в інший район міста, ми бачили візочки, речі та тварин, які покинули вночі, втікаючи.

Ця історія навчила мене жити одним днем та просто радіти життю. Я все ще боюсь голосних звуків, і кожного разу, коли чую, згадую ту ніч. Це залишиться зі мною назавжди, але ми всі працюємо над нашою перемогою. І вона обов'язково буде! Бо саме за нас воїни віддають своє життя! Слава Україні