Коваленко Євгенія, 8 клас
Опорний заклад «Лисянський ліцей №1»
Вчитель, що надихнув на написання есе: Шевченко Лілія Анатоліївна

Війна. Моя історія

24 лютого 2022 року. Я прокидаюся від маминого крику: «Почалася війна!..» Що робити? Як діяти? Їхати з України чи залишатися? Звісно, ці думки турбують мене ще й досі. Страх, біль, злість - ці емоції мені не дають спокою довгий час. Сім'ї розриваються, міста обводяться бетонними блокпостами, а мирне небо обтяжують чорні хмари невпинної загрози. Люди стають свідками знищення свого оточення та втрати близьких, відчуваючи безперервний страх і тривогу.

Я зрозуміла, що моєму безтурботному дитинству настав кінець. Більше не буде тих дитячих емоцій та почуттів. Настав момент, коли я зрозуміла, що таке страх. Страх за рідних та друзів, за країну та своє місто, і в першу чергу, страх за своє життя… Ми пакуємо валізи. Обновлюємо канали з новинами кожну хвилину. Але всі рідні їдуть до нас у селище з надією, що тут безпечніше. Тато йде до військкомату, говорячи, що запишеться в тероборону. Через декілька місяців він іде на війну. Мама, я та сестра плакали декілька днів поспіль, тато ж в цей час заспокоював нас, говорячи, що все буде добре. Звісно, надія є, але погані думки чомусь завжди затьмарюють голову. Вдома його немає вже шістнадцять місяців. Безперечно, ми сумуємо за ним, але вже звикли до його відсутності. Я не можу передати словами той стан, коли чекаєш кожного дня, кожної хвилини, кожної секунди на його дзвінок. Просто почути його голос, як похід до психолога чи вдала прогулянка з друзями.

Ми чекаємо тата додому, живого та неушкодженого. Я ніколи не відчувала ненависті до людини, тим паче до дуже великої кількості людей, якщо їх так можна називати. Певніше цей народ можна назвати нелюдами.

Кожного разу, як я чула сигнал тривоги, в мене тряслись руки, я говорила про себе: «Будь ласка, нехай цей жах скоріше минеться, нехай моя сім’я залишиться цілою». Кілька тижнів із початку повномасштабного вторгнення у мене не було бажання щось робити, не було на це сил та енергії. Звуки літаків чи ракет зводили мене з глузду. Я до кінця життя буду боятися гучних звуків. Дякую за те, що живу в достатньо безпечному місті, за те, що окупанти не дійшли до нього. Мої друзі підтримували мене. Для мене війна була кінцем нормального життя, а їм було якось байдуже на неї. Вразив момент, коли найкращий друг поїхав із України, навіть не попрощавшись...

Війна в країні не тільки перервала наші тихі будні, але й залишила невиліковні рани в душі та житті. Насильство та втрати стали частиною нашого щодення, перетворивши звичайну рутинність і невинні мрії в боротьбу за виживання.

Пройшов рік та дев’ять місяців від початку геноциду над українцями. Майже два роки орки вбивають невинних українських жінок, чоловіків, дітей, пенсіонерів та… навіть тварин.

Перший час нашій державі надходило багато допомоги, були надії , що це скоро мине, два тижні максимум. Потім ці два тижні перетворились у місяць. Місяць - у рік, а зараз ми не знаємо: чи війна закінчиться взагалі? Люди донатили всі свої збереження, волонтерили, допомагали людям виїжджати з гарячих точок, віддавали постраждалим свої речі. Народ готовий був жити з незнайомими їм людьми тільки заради їхньої безпеки. Мені складно та навіть страшно говорити ці слова, але ми звикли до війни. Зараз немає такої допомоги від інших країн, військовим не потрапляє нормальна допомога. Чому чоловіки не хочуть іти на війну? Тому, що їм немає чим воювати… А як боротися, коли немає зброї? Як вижити, коли наші захисники та захисниці сидять в окопах без їжі та води? Виділені кошти замість ЗСУ витрачають на ремонт дитячих садків та доріг… Хіба ми не виживемо без цього декілька років? Чому так важко діяти задля перемоги, а не для розтягування цього жаху?

Можливо, я ще дитина та не розумію усього, але я точно розумію одне – те, що діється на моїй Батьківщині, – це безпокарані вбивства, винищення нашої нації та байдужість влади до життя простого народу.