Мені 59 років. Я жила з рідними в Херсоні. Росіяни з’явилися в нашому місті на другий день війни. Неподалік мого двору загинуло вісімнадцять людей, які кидали коктейлі Молотова по окупантах. Трохи вище по вулиці росіяни спалили автомобіль і три будинки. Також розбили клуб і гуртожиток. На нашій вулиці сталося багато сумних подій.

У перші дні війни ми боялися виходити на вулицю. Ночами окупанти ходили попід будинками й світили ліхтарями у вікна, не даючи нам можливості спати.

Коли перший страх пройшов, ми наважилися ходити на ринок по продукти. Спочатку біля магазинів і банкоматів з ранку до вечора стояли великі черги. Згодом продукти й медикаменти подорожчали, а потім - зникли.

Пізніше товари завозили з Миколаєва й продавали за звичайними цінами. А коли почалися поставки з Криму, то вся продукція коштувала дуже дорого, але при цьому була низької якості.

У Чорнобаївці була птахофабрика. Окупанти перекрили дороги – не було можливості привозити туди корм. Люди, які там працювали, проводили забої й розносили м’ясо по домівках. Та все одно багато птиці загинуло.

Масло, яйця та сир значно подорожчали. По них потрібно було вистояти величезну чергу. Хліб випікали. Він був дорожчий і дешевший. Дорожчий було легше купити: по нього приходило менше людей.

Практично всі мої родичі виїхали. Одні – за кордон, інші роз’їхалися по Україні. Я живу у батьків у Полтаві. Взяла з собою лише одяг, усі інші речі залишилися вдома.

Мені вдалося виїхати з третього разу. П’ять днів стояла у Василівці. Окупанти переписували номери автомобілів і паспортні дані, перевіряли речі. Я тиждень добиралася до Полтави.

Я не працюю. Через 19 днів мені виповниться шістдесят років, і я піду на пенсію.

Думаю, що війна закінчиться до вересня. Сподіваюся, що життя зміниться на краще.