Степанюк Даніїл, 1 курс, Фаховий коледж зв'язку та інформатизації Державного університету інтелектуальних технологій і зв'язку

Вчитель, що надихнув на написання — Борик Ірина Дмитрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів... Ця цифра раніше здавалася лише кількістю часу, звичайним відрізком життя. Але тепер вона перетворилася на важку, нерозривну частину реальності. Тисяча днів війни. Тисяча днів болю, втрат, надії та боротьби. Тисяча днів, які змінили мене і кожного з нас.

Згадую той ранок, коли все почалося. Це був момент, що врізався мені в пам'ять, коли світ навколо змінився назавжди. Рано-вранці, я прокинувся від батьківського оклику та шуму від тривог. Спершу — шок, потім — страх, який підступив до горла. Батько одразу розповів, що до чого та що нам потрібно збирати важливі документи.

Ми з рідними сиділи біля телевізора, слухаючи новини, не вірячи в те, що бачимо. Ракети, вибухи, руйнування...

Війна прийшла у моє та життя країни, і з нею прийшли невизначеність і тривога за майбутнє. Я не знав, що робити далі, ким ставати, як закінчити школу, чи залишусь в Україні. Кожен з нас обирав свій шлях у цій війні. Хтось пішов на фронт, хтось допомагає в тилу, хтось волонтерить, збираючи допомогу для захисників. Я обрав шлях підтримки та стійкості. Увесь час я старався не піддаватися емоціям, зберігати спокій та гармонії.Не можу сказати, що це був легкий шлях.

Протягом цих 1000 днів я вчився бути корисним для інших, знаходити в собі сили та не втрачати віру.

Це були важкі часи для нас всіх.

Перші тижні були найважчими. Думка про те, що все це може затягнутися на невизначений час, не давала спокою. Мої батьки також мали думку, що все це закінчиться не скоро, але все одно підтримували мене. Люди навколо змінювались — хтось зневірювався, хтось навпаки знаходив сили у допомозі іншим. І я знайшов у собі потребу діяти. Не чекати, не ховатися, а робити все можливе, щоб підтримати свою країну.

Долучився до волонтерського руху від школи, почав допомагати з постачанням необхідного на передову.

З кожним днем я бачив, як змінюється моє ставлення до життя. Війна відкрила очі на багато речей, які раніше здавались незначними. Людяність, взаємодопомога, дружба — ці цінності вийшли на перший план для мене. Звичайні речі, як-от: чашка кави в тиші або прогулянка з рідними, набули нового значення. Війна навчила мене цінувати моменти, бо кожен із них може бути останнім.

Звісно, були моменти відчаю. Немає нічого гіршого, ніж бачити, як страждають твої близькі, як руйнуються міста, як люди втрачають свої домівки. Але водночас було і багато героїчних прикладів, які надихали рухатись далі, завдяки яким я не покидав надії на майбутнє. Також ці 1000 днів стали часом великої віри. Віри у нашу армію, у наших людей, у нашу здатність вистояти. Попри всі труднощі та випробування, що стали на нашому шляху, ми продовжували та будемо вірити, що перемога буде за нами. І ця віра підживлювала кожен мій день. Я відчуваю гордість. Гордість за те, що ми стоїмо та рухаємося далі. Ми стали сильнішими, згуртованішими. Війна змінила нас, але не зламала. І я продовжую свій шлях — шлях віри, підтримки та любові до своєї країни. Мій шлях — це шлях кожного українця, який виборює мир і майбутнє для своїх дітей.