Римма Константинова, 9 клас
Приморський ЗЗСО Вилківської міської ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Цвікова Світлана Іванівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Наш дух не вбити, волю не зламати,
 за нами – діти й Україна-мати 
і з нами воля й правда вікова! 
Надія Гуменюк


І більш не чули пострілів гармат, 
У холодну, зимову ніч, 
Лише одне попрошу в Бога,
Щоб мир усім подарував, 
Й щоб ми не знали більше горя,
Щоб діти ще повірили у казку,    
Щоб рідні завжди були з нами
І ми забули про роки війни.
Ми не забудемо про тих,
Хто вже не з нами.
Герої України, діти і батьки.
Вони життя на захисті  поклали,
Щоб їхні рідні в мирі жили.
Ми обіцяємо тобі, Боже,
Що більше не допустимо війни.
Таких помилок більше не повторимо -
Ти нам, будь ласка, мир лиш поверни!


Наша голова переповнена стереотипами. Дивимося на патріотизм в інших державах, вважаючи, його показним. Україна починається з мене. 

Якщо дивитися на світ широко розплющеними очима, він виявляється складнішим та прекраснішим, ніж це може здатися одразу. Любов до України проростає корінцями з маминих мальв у саду, які вона так щедро поливає.

Я добре пам’ятаю, як батько вперше почепив прапір на дах будинку. Вітер тріпав жовто - блакитну тканину, а я з гордістю задирала голову, пишаючись сакральністю події. Відчуття гордості та патріотизму наповнювали моє серце, викликаючи солодкий щем.

- Ми всі нащадки козаків, не треба забувати своє коріння, своїх героїв, яким судилося стати янголами,- промовив він.

Я тримала його за руку, відчуваючи як голосно гупає серце.

 Самовіддана боротьба наших предків за православну віру і свою Батьківщину надихає нас не боятися ворогів, самовіддано любити Україну та плекати її героїв.
- Мільйони людей вірять у мирне небо адже його оберігають славні воїни,- говорить батько, далі і я киваю головою.

“Динамічний світ сьогодні, що прагне оновлення і прогресу, спирається на раціональні знання, ігноруючи досвід минулого, віковічні цінності попередніх поколінь. Ліберальні перетворення, які намагається реалізувати сьогоднішня українська влада, можливо, сприяють розвитку демократії, але здійснюються переважно за рахунок все більшого віддалення від національних традицій. Раціоналізація усіх сфер людського буття веде не до діалогу з традицією, а до її занепаду й маргіналізації. У гонитві за демократичними стандартами головним імперативом для нашої держави має бути збереження власних традицій і своєї національної автентичності. Яких би наукових вершин не досягнуло людство, воно не спроможне звільнитися від традиційних цінностей, адже в них сфокусовані духовні надбання, життєвий досвід, національно-культурні особливості, суспільно-політичний потенціал свого народу”,- часто повторював мій дідусь.

Я не дуже розуміла  про що він говорить, коли була маленькою. Зараз, навчаючись у 9 класі, я усвідомлюю усі ті речі, про які говорив мені дідусь та транслює батько. Іколи мені здавалося, що Янголи ллють  свої сльози з самого ранку. 

Вони опускаються  на важкі хмари, аби поглянути на наш світ, і не не можуть  стримати себе. Їхнього горя було досить, аби затушити полум’я пекла, але не достатньо для того, аби врятувати кожну душу. 

Небо палає та ллє свою кров на землю.

Земля жадібно всмоктувала в себе вологу неба, поступово повертаючись до життя після довгої лютої зими. Теплі краплі проникали глибоко в ґрунт, несучи з собою тепло й пробудження. Холоди пішли й не скоро повернуться – весна! Весна, бо ллють дощі, бо сонце вже гріє нашу сторону планети. 

День був близький до сутінок. Сонячні промені розбивалися о цей щит, не маючи ніяких шансів торкнутися землі. Хмари, що похмуро спостерігали за метушнею людей, закрили свої обличчя чорною вуаллю димки. Аби ніхто не побачив, що на їх спинах сиділи янголи й з самого ранку давали волю своїм почуттям. 

А Вони намагалися привернути увагу людей. Марно. Людська природа віддалась в обійми диявола й слугує суто його інтересам, вважаючи їх своїми. Янгольські сльози закликали, благали скинути оману короля пекла й обернули свої душі до Бога. Після смерті кожна душа-енергія полине в космос, у туманність, що стане зіркою, яка вибухне й зірковий пил стане частиною Бога. Остання сльозинка впала гілку абрикоси й сповзла на холодну вологу землю. Янголи на своїх крилах полину до Царства Небесного. 

Свинцеві хмари скинули свою вуаль і попливли небесною гладдю. Шар за шаром вони градієнтно розтавали, міняючи свій колір до ніжно сірого й білого. Сонячні промені отримали змогу пробитися крізь хмари й одразу ж скористалися цим. 

Матінка Земля прокидалася. Повільно, неквапливо. Поглинала сонячні промені й намагалася зігрітися. Зябко скидала останні льодинки, що полишила на згадку Зима. Мати кликала до себе вже Весну, бо утомилися мерзнути в холодних обіймах снігів. Кожного разу їй було все важче переносити морози й вогняне тепло. Вона любила ту ранню пору, коли Сонце, ще не обпікало її шкіру й не випалювала волосся. Коли дихалося легше тими парами, що творили її діти. Скільки шрамів вони полишили. Забули, що до кінця часів правитиме вона. Ось-ось вона нагадає свої права. Але не зараз. Зараз вона радітиме приходу весні й пробуджуватиме кожну свою частину. 

Батько говорить про волонтерів, добровольців, військовослужбовців, які беруть участь у російсько - українській війні. Його обличчя темніє, я бачу жили на руках та біль в його очах.
- Я пам’ятаю тато, твого товариша, - шепочу я.

Переймаючись подіями, що відбуваються на  Україні,  товариш мого батька , Юрій, не дивлячись на те, що був знятий з обліку в райвійськоматі, відновив свій військовий квиток, щоб піти на службу до ЗСУ. 

У лютому 2022 року Юрія мобілізували. Служив чоловік  в 92-ій окремій механізованій бригаді 16-го окремого мотопіхотного батальйону територіальної оборони  кулеметником, мав звання старшого солдата.

Під час мінометного обстрілу опорного пункту отримав тяжкі поранення, від яких помер на місці.
У Юрія лишилося двоє дітей – доньки Альона Мальцева  та Катерина Пантюхіна .

Ми з батьком їздили до них.  Я бачила , як батько плакав, розмазуючи сльози кулаками. Стискала долоні. Моє серце кричало та розривалося від болю.

Українці- самовіддані, життя покладуть за державу, чи згадає хтось про них?

Я добре пам’ятаю, як батько вперше почепив прапор на дах будинку. Вітер тріпав жовто - блакитну тканину, а я з гордістю задирала  голову, пишаючись сакральністю події. Відчуття гордості та патріотизму наповнювали моє серце, викликаючи солодкий щем.