Бурдюгова Наталя Альбертівна, вчитель, Державний навчальний заклад "Вище професійне училище №2 м. Херсона"

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок, 24 лютого 2022 року. Прокинулася від гучних звуків, що лунали з усіх боків. Не розуміючи, що відбувається, дивлюся у вікно. Думала, що гроза, але небо чисте, а звуки стають дедалі страшнішими. Задзвонив телефон. Мій син, який живе в іншому місті, кричить у слухавку: «Мамо, війна». На мить я завмерла без слів, сльози покотилися по щоках.

Швидко одягаюся і миттю біжу на зупинку: «Мені потрібно на роботу, мої учні в гуртожитку, їх потрібно заспокоїти й відправити додому». Все відбувається швидко.

Поки їду, телефоную всім, хто живе у місті, та батькам тих учнів, які живуть далеко, щоб перші не виходили з дому, а другі не хвилювалися за своїх дітей. Рухаючись  дорогою до гуртожитку — попереду бачу дим, що піднявся вгору, і чую гучні вибухи — Чорнобаївка.  Бачу своїх розгублених учнів, видихаю: «Все добре – живі». Багато людей під'їхали до гуртожитку на авто і почали забирати – рятувати не тільки своїх дітей, а й усіх, хто проживає поблизу їхніх населених пунктів.

Перш ніж відправити учнів додому, домовляємося про кодові слова, щоб під час спілкування по телефону я була впевнена, що розмовляю зі своїм учнем , а не з ворогом.

Протягом кількох годин учні роз'їхалися . Але думки про те, як і коли кожен з них добереться додому, не давали спокою. На дорогах був справжній хаос — люди їхали в різних напрямках, і здавалося, що світ перевернувся. Ввечері почали надходити дзвінки від дітей : "Доїхав", "Я вже вдома", «Я у родичів». І тільки після цього я змогла нарешті видихнути. Не до кінця розуміючи, що відбувається , продовжувала жити в рідному місті, сподіваючись, що це ненадовго, що українські військові нас звільнять і настане мирне життя.

Загарбники прорвали оборону, почали контролювати наші вулиці та провулки, але не людей. Я виходила на протести, тримаючи в руках стяг України, а з протилежного боку стояли озброєні чоловіки та військова техніка рф.

Розробляючи завдання для онлайн-навчання, я завжди прагнула оживити їх цікавими фактами про видатних українських вчених та інженерів, які здійснили неоціненний внесок у розвиток фізики та техніки. А вечорами, коли перевіряла роботи здобувачів освіти, бачила їх невгамовне прагнення до знань і раділа відчуттю, що, незважаючи на всі труднощі, вони не здаються. Ховалася під столом, вкритим ковдрами, щоб жоден промінчик світла не вказував  на мою присутність у кімнаті.

За вікном ворог із прожекторами прочісував вулиці, безжально освітлюючи будинки в надії знайти «зрадників», але в моїй маленькій фортеці панувала тиша й незламність духу.

Одного вечора, близько 23-ї години, почалися гучні крики. Подивившись у вікно, побачила багато військових рф та військову техніку, яка була розташована з усіх боків будинку. Загарбники виводили з сусіднього будинку людей із мішками на голові. Це стало останньою краплею мого перебування у місті. Український мобільний зв'язок на той момент був відсутній, тому через своїх друзів звернулася до волонтерів, які допомогли виїхати на неокуповану територію України. Слава Україні! ГЕРОЯМ СЛАВА!