Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
переглядів: 423
Євген Хлєбников
вік: 33
«Не чекав, що будуть вибухати снаряди, і земля затремтить від вибухів»

Євген заснував Лабораторію «Дорогоцінний пластик», де перетворює пластикове сміття на гарні та корисні предмети: світильники, стакани, прикраси, навіть вуличні меблі та бруківку. Євген сам спроєктував обладнання та розробив технологічні процеси, а пластик йому приносять одесити. У 2014-му Євген покинув офіс з обладнанням і життя фотографа в Донецьку.

Кожна людина шукає свою місію, застосування всередині: для чого я народився, чим я можу бути корисним цьому світу? Знайти цей маячок усередині – найскладніше.

Я народився в місті Кіровське, Шахтарський район Донецької області. Жив там, поки не поїхав вчитися до Донецька. У мене дружина, двоє дітей. Старший народився в Одесі, йому шість років. І дочка, три місяці, теж народилася в Одесі.

Бурхливе життя в Донецьку

Я вступив до Донецького університету економіки та торгівлі імені Михайла Туган-Барановського, на факультет маркетингу, торгівлі та митного діла. Для мене був відкритий величезний світ – я був до нього відкритий. Я працював на різних роботах: офіціантом, барменом, роздавав листівки, організовував вечірки, вів заходи. Брав участь в організації авто- і мотоперегонів. Влаштував кілька велосипедних фестивалів.

Потім захопився фотографією, почав подорожувати. З 2012 року я жив на два міста: Донецьк і Київ. У мене був у Донецьку офіс з фотографії. У Києві була квартира, яку ми разом з хлопцями орендували. У Донецькій області були батьки, і я раз-двічі на місяць точно в Донецьку бував.

Не чекав, що будуть вибухати снаряди, і земля затремтить від вибухів

Біля будинку батьків упав снаряд

З війною я вперше зіткнувся, коли приїхав на Великдень у 2014 році до батьків. Побачив блокпости, побачив людей у масках біля обладміністрації. І це було моторошно, звичайно.

Зі свого офісу в Донецьку я нічого не забирав. Я не прив'язаний до цих речей. Однаково, якщо я сьогодні помру, я ж не зможу це забрати. Така ситуація, так. Я був у Криму, я бачив те, що відбувалося в Криму раніше. І я розумів, що це рано чи пізно прийде до Донецька. Сценарій однаковий. Я не знав, що настільки, що будуть вибухати снаряди, і автоматні черги чути, і земля затремтить від вибухів…

Не чекав, що будуть вибухати снаряди, і земля затремтить від вибухів

Я спостерігав, як батьки важко перенесли, коли біля будинку впав снаряд. Там дах зірвало, вікна повибивало, пошкодження серйозні були вдома.

І вони зібрали все, що було вдома, у машину й поїхали до Дніпропетровської області, а потім до Росії. Буквально за тиждень-два відбувся їхній переїзд. Усе, що в машину помістилося і в багажник на дах, те й відвезли. Подякували Богові, що живі-здорові залишилися всі, хоча там небезпечна ситуація була.

Не центр і не окраїна

Мені Одеса завжди подобалася. Вибрали Одесу, бо це і не центр, і не окраїна. Я займався фотографією у сфері мистецтва. Фотографував художників, галереї, виставки. А в Одесі тоді, у 2014 році, активно розвивалися виставкові проєкти, багато пов'язаного з мистецтвом було.

Мені було тут комфортно тоді, багато знайомих, багато можливостей відкривалося. І квартиру вдалося зручно орендувати. Весь всесвіт підтримував.

Спершу ми в одних друзів жили, в інших, третіх, а потім вже переїхали на свою квартиру.

Чому люди варварськи ставляться до місця, де живуть?

Я багато подорожував, переважно автостопом переміщався Україною. У мене був проєкт творчий, вільний. І я бачив багато звалищ біля доріг, бачив багато міст, бачив багато ситуацій, пов'язаних зі сміттям у містах, і мене це зачіпало. Чому? Чому? Чому? Чому ось так, по-варварськи люди ставляться до того місця, де вони живуть?

Коли синові моєму було півтора року, ми переїхали в забуте далеке село в Тернопільській області. Називалося село Вертелка. Я вирішив, що треба жити в селі, щоб дитина й ми пили чисту воду, чисте молоко й були якнайдалі від брудної екології міста, від життя в супермаркеті – так я називав це. 

І ось, навесні, коли ми з Льовою зайшли в ліс, я побачив ту ж проблему, як і у всіх містах, де я був. І я зрозумів, що ця проблема всюди. І від цього не піти. Куди б я не переїхав, я не зможу заплющити йому очі й надіти шори. Скрізь ця ситуація.

І мені стало соромно перед ним, що в моєму дитинстві ліси були чистими, вода була чистою, усе було добре. А в його дитинстві вже все інакше. За логікою, моє покоління своїми діями або бездіяльністю привело світ до такого стану.

Повертаючись додому, я вже чітко розумів, що хочу робити. Не просто писати пости у фейсбуці, як усе погано, як усе по-свинськи. Я хочу реальних дій – почати розвивати переробку пластику.

Якщо люди полетіли в космос, керують вертольотами, займаються складними речами, то переробка пластику, як і переробка металу, у принципі, це звичайні фізичні дії. Просто потрібно зануритися [у проблему].

І було дивно: чому це ще не розвинене. Чому в пунктах приймання метал приймають, скло приймають, макулатуру приймають, пластик не приймають. Чому? Адже це, здавалося б, нафта. Це цінний ресурс, це скінченний ресурс.

Сміття? Лавки, вази, картини та навіть операційний стіл!

Я почав вивчати це питання. У мене вдома був інтернет. І трапився мені голландський хлопець Дейв Хаккінс, молодий інженер, поїздив на заводи, побачив, що переробка пластику є. Але чому, якщо заводи є, пластик і далі лежить? Де логіка? І він запропонував формат переробки пластику силами локальних майстерень. Маленька майстерня бере певний тип пластику й випускає певну продукцію.

Не чекав, що будуть вибухати снаряди, і земля затремтить від вибухів

Він зробив свою майстерню, виклав у інтернет креслення верстатів, обладнання, технології. І сказав: «камон ґайз», долучайтеся, разом покращуймо те обладнання, яке вже є. Придумуймо нові способи та технології переробки пластику.

І так ми зможемо показувати людям, що переробка пластику – реальна. Що з нього можна робити класні речі, функціональні, міцні, надійні. І ми зможемо зробити те, що ніколи не зможуть зробити заводи.

Я, наприклад, лавку сьогодні до Львова відправляю, вона сіро-чорна та чорно-білі фасади. Таке забарвлення завод ніколи не зробить. Як художник змішує масло, щоб отримати певний колір, так я замішую пропорції пластику.

Зараз на замовлення ми робимо значки, прикраси, світильники, велопаркінги, музичні інструменти, нунчаки. Гімнастичні кільця, гойдалки для дитячих майданчиків, вази, шпильки, картини, стаканчики для олівців, стільці. Ветеринарна клініка замовила стіл для стерилізації тварин.

Дати шанс бути корисним

Я завантажив у інтернеті креслення, почав у них розбиратися, дивитися принципи різних дробарок. Почав сам експериментувати. У мене бюджету не було, я їздив на Тернопільський ринок і брав залізяки. У сусідньому селі жив вправний токар, робив мені чудові деталі.

Я зробив перші зразки обладнання, воно було ручне, без моторів. Але я переконався, що воно працює. Це відбувалося у 2016 році.

Влітку я будував обладнання й у серпні я переїхав з обладнанням цим (маленька ручна дробарка, маленький ручний екструдер) до Одеси.

Жив у друзів. У них в одеському дворику ми проводили майстер-класи. Приходили дітки, самі дробили свої кришечки й самі робили свої вироби. Усім подобалося, мене настільки надихнула ця зацікавленість людей, настільки дала мені сили! У Тернополі мене не розуміли…

Зараз у нас є гори пластику, які нам приносять люди. Ми цей пластик сортуємо й переробляємо. З чистого пластику створюємо гарні речі: лавки, прикраси. Є такий тип пластику – одноразовий посуд, упаковка, дитячі іграшки, зубні щітки – неліквідний пластик. Я його довго складував. Його ніхто не бере на переробку. І з'явилася можливість за допомогою одного гранту розробити нову технологію й перетворити цей весь неліквід на тротуарну плитку.

Не чекав, що будуть вибухати снаряди, і земля затремтить від вибухів

Я пропоную до пластику ставитися не як до сміття, а як до сировини, і дати йому ще один шанс побути корисним.

Усе обладнання ми покращуємо. Ми практики. Ми працюємо на ньому й бачимо, де можна вдосконалити. У мене є команда хлопців, яким теж цікаво розвиватися в цьому напрямі. Ми створюємо все з розумінням інженерних принципів: як це має працювати.

Знайти маячок усередині

Кожна людина шукає свою місію, застосування всередині: для чого я народився, чим я можу бути корисним цьому світу? Знайти цей маячок усередині – найскладніше.

Не розраховуйте, що все буде легко та просто. Ставтеся нормально до того, що є складнощі. Поверхово не вийде, потрібно заглиблюватися, присвячувати певну частину життя. Щоб досягти успіху, потрібно працювати.

Не чекав, що будуть вибухати снаряди, і земля затремтить від вибухів

Інтерв'юер Оксана Маслова

Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій