5 вересня 2014 року ми сховалися із сином у підвалі. З вечора чули – вибухи були, якось чути було. Сховалися в підвалі і там заночували. І десь після четвертої години ранку як гримнуло, як дало все! Ми попадали з цих підвальних ліжечок на підлогу й вуха заткнули. Воно прямо над головою як рвонуло!

Виявляється, снаряд – велика така ракета – влучив прямо в будинок і прямо над нашими головами горить, тріщить будинок. Ми тільки, спасибі пам'яті, паспорти прихопили свої. Ми пожежну викликаємо, а пожежна не їде. Ми викликали півтори години. Будинок новий, побудувала за свою вчительську зарплату нещасну. За все своє життя побудувала будинок великий, сім кімнат. Усе було в будинку. Усе згоріло на очах.

Я учителем української мови та літератури пропрацювала в нашій школі сільській. Я спочатку працювала в Мелекіному. А потім переїхала сюди. Батьки були старенькі, поруч будинок батьківський був. Що в мене залишилося? Нічого! Посуд до ложечки згорів. Єдине, що залишилося в нас, хоч паспорти й сина диплом. А так…

Це було в чотирнадцятому році. Ось уже 15-й пройшов, 16-й. Нам скрізь говорять: «Ви не входите в зону АТО». Чотири кілометри від зони АТО, чотири кілометри. Влучила така ракета! Усе зруйнувала, згоріло.

Дякую, що хоч кімнату дали. І то, я виплакала. І ми з 2015 року, з весни, вселилися сюди на одне ліжко, на один матрац. Люди дали хто матрац, хто подушку.

Ми так були перелякані. Поїхали до Києва. У мене там двоюрідна сестра. Але там нас не прийняли – у нас не було довідки, що ми згоріли. Спочатку ще надія була якась, що в Києві знайдемо роботу, десь там нас поселять. Ніде нічого, тому що в нас не було довідки, що ми біженці. Ми – ніхто. Георгіївка. Відразу піднімають голову: «Ваша Георгіївка не входить у зону АТО». Чотири кілометри від Мар'їнки, що входить у зону АТО. У нас нічого не залишилося.

Хоч би вона закінчилася, ця війна. Одне прошу: «Господи, допоможи, щоб закінчилася війна. Ну скільки ж можна терпіти це?»