Ми з Маріуполя. Жили, працювали, будувалися. Плани будували.  

О п’ятій ранку до мене зателефонував знайомий з-за кордону і сказав, що війна. Чесно кажучи, ми не збиралися виїжджати, бо в одну машину ми б не вмістились. Але коли 18 березня почали з авіації накривати наш район, ми вирішили виїхати.

Все було спонтанно, за пів години: ми забрали маму, якісь речі, і поїхали. Поки ми на виїзд з міста доїхали, то нас авіація постійно крила – звичайно, було дуже страшно.

Ми виїхали на Львівщину. Коли ми сюди приїхали, нам сильно допомагали: і продуктами, і усім. Якось навчилися жити далі. Хоча це життям не назвеш. Це не життя, а виживання - без роботи, в чужій хаті. Якось перезимували.

Мої три двоюрідні брати під Бахмутом - хотілося б, щоб восени були вдома. Планую повертатися додому - там у мене друзі, свекруха, чоловікова сестра. Як тільки прогонять москаля, то ми відразу - додому.