Я все життя працювала перукарем. Вже на пенсії, але все одно стригла людей. Також люблю робити різні поробки. Це моє хобі. Радую людей своєю творчістю. Жили добре перед війною.

У перший день війни я вийшла на подвір'я, кума мені сказала про початок повномасштабного вторгнення. Я подумала, що це жарт, сміялася.

У нас було трохи запасів. А от із хлібом були проблеми. Привозили нам його з Баштанки, стояли за ним у чергах. Води у крані не було, світла теж. Добре, що по сусідству живуть куми, у них басейн, то вони назбирали воду, заправили собі газові балони. Це був наш порятунок. Було одне відро води на день. Потрібно було і їсти приготувати, і помити посуд, примудрялися навіть підлогу помити з цієї води.

Але було дуже страшно. Ми хотіли спокою, а його не було. Думали виїхати, але це було важко. Найскладніше було покинути свій дім, але ми це зробили. Бо було нестерпно і дуже страшно. Чоловік побачив, що я у складному психологічному стані, почорніла.

Сказав, що будемо намагатися виїхати. Почали виїжджати сусіди, це спонукало до дій і нас. Коли залишаєшся один, а навколо - ні душі, це страшно. Ми вчасно виїхали, тому що ще більш-менш випускали, але всю дорогу боялися.

Ми їхали до дядька чоловіка. Зупинилися у нього. Виїхали першого квітня, а орки зайшли до нас 19 березня. Вони намагалися захопити Миколаїв. Це у них не вийшло, тому повернулися назад у Снігурівку.

Складно сказати, коли закінчиться війна. Нас так обстрілювали два дні тому - було таке враження, що весь жах повернувся.