Ми весь час залишалися вдома. Діти виїжджали, а ми залишалися. З початком війни вони приїхали з Миколаєва до нас. Там були вибухи, вони злякалися і з'їхалися додому, у Павлівку. Ми ховалися у погребі, бо літали снаряди, були обстріли.

Коли розпочалася евакуація, всі виїжджали. Насамперед - ті, у кого маленькі діти, молоді люди. Виїжджали до Миколаєва, до Баштанки, на захід України. Але ми з чоловіком не виїхали. Не могли залишити дім, а потім вже було пізно: нікого не випускали. Довелося жити вісім місяців під орками. Було дуже страшно.

Нас постійно обстрілювали. У двох будинках від нас, з обох боків, розбили хати. На щастя, вони були покинуті. У селі загинув молодий чоловік. Всі тікали в погріб, а його наздогнали уламки. Загинули також дві жінки під час окупації.

Молоді люди почали виїжджати, тому що орки забирали їх на допити. Цікавились їхньою позицією. Били молодих хлопців. Вчителі виїхали, бо не хотіли працювати за російськими програмами. Орки були настільки нахабні, що могли серед ночі зайти, постукати, перевернути всю хату. Щось шукали.

У селі забрали до сорока машин. Чоловікові довелося розібрати автівку на запчастини. Бог милував, не зайшли. У сусідки машину забрали. Орки були дуже пихаті. 

Щоб зловити зв'язок я залазила на горище. Спілкувалась з донькою і просила, щоб вона мені хоч якісь позитивні новини повідомляла. Трохи піднімала мені дух.

Під час окупації у нас не було ні хліба, ні солі. Найнеобхіднішого. Тоді ми почали їздити до Херсону. Так, він був окупований, але торгівля там була. Товар, напевно, завозили з Криму. Нам після того стало легше. У людей грошей не було, а у мене був невеликий запас. Місяців через п'ять невістці вдалося зняти нам пенсію через Херсон. Люди організовувались, допомагали й іншим знімати пенсії.

Росіяни організовували евакуацію. Я навіть не думала нікуди виїжджати. Людина, яка займалася евакуацією, роздавала російську гуманітарну допомогу. Я її не брала, а люди, які не мали, за що жити, вимушено її отримували. А тоді, коли нас деокупували, вже українську гуманітарну допомогу почали нам давати. Магазини відчинилися, пенсію почали видавати.

Вісім місяців ми були в окупації. А потім росіяни дуже швидко з переляку повтікали. На другий день зайшли наші хлопці. Ми їх так зустрічали! Бігли, плакали, обнімали. Така була радість, я вам не можу передати!

Нещодавно по нам знову гатили, загинули двоє дітей. Вони йшли до церкви у сусіднє село, прилетіла ракета і їх насмерть убила. Ми проводили їх усім селом. Цієї ночі шість чи сім шахедів вдарили по Снігурівці. А у великодню ніч нову школу розбили, дім культури і гімназію.

Радує, що люди повертаються у село. Під час окупації дітей навколо не було, а зараз є

Хотілося б, щоб війна закінчилася швидше, але все залежить від наших ЗСУ. Своє майбутнє, майбутнє дітей і внуків бачу тільки в Україні. Немає нічого кращого, ніж жити на Батьківщині.