Собко Софія, учениця 10 класу Закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №3 Тростянецької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Пасікун Оксана Іванівна

Війна. Моя історія

Моя історія почалася зі слова « війна». Спочатку воно звучало для мене,  як щось далеке та незнане, але в один момент усе стало страшною реальністю. Війна залишила свій кривавий слід у душі кожного, хто відчув її власною шкірою,  зраненим серцем. Сьогодні таку історію мають усі українці,  які кричать на весь світ про біль та страх просячи допомоги зупинити монстра, припинити цей жах смерті!

У мене теж є своя історія…

Усвідомлення того, що розпочалася війна, прийшло до мене несподівано ще о сьомій годині 24 лютого 2022 року. Проснувшись від сирени за вікном, я відчула деяку збентеженість та хвилювання. Однак коли запитала батьків: «Що відбувається?» - отримала таку відповідь, яка раптово перевернула моє світосприйняття: «Війна почалася». Ці слова вразили мене до глибини душі, залишивши болючі рани в моєму серці.

У той момент я відчула непередбачуваний страх і хвилювання за свою родину, особливо за молодших братів і сестер. Навіть не уявляла, як їм сказати про це, як вони приймуть цю ситуацію. У той момент я зовсім не знала, що найстрашніше ще попереду.

24 лютого ввечері ми дізналися новину, яка кинула мене в страх ще сильніше: у моє місто заїхали російські танки, і ми всі опинилися під окупацією. Потім почулися перші вибухи, і я по-справжньому відчула страх. Моя родина велика. На мене дивилися стомлені оченята моїх менших чотирьох сестричок та п’яти братиків. Боляче було бачити маму, яка горнула нас усіх до себе, а душа боліла ще за трьох, старших.

Мої два брати вже з першого дня повномасштабного вторгнення захищали нашу країну, а сестричка, будучи студенткою університету повітряних сил імені Кожедуба, залишилася в Харкові, під обстрілами. Отже, вся наша родина опинилася в жахливій ситуації, хвилювання були такі сильні, що здавалося, ось-ось вискочить серце.

 Для мене та моєї родини день 24 лютого нагадує про цінність кожного моменту життя, оскільки в будь-яку хвилину все може змінитися чи навіть зупинитися. Війна – це боротьба за виживання. І те, що довелося пережити нам та всім землякам, важко передати словами.

Кожен день в окупації був, як страшний сон, який ніколи не закінчувався. Перші декілька днів, доки був інтернет та зв’язок, я могла дізнаватися хоч якусь інформацію про те, що відбувалося в місті. Новини були невтішні.

Просто уявіть, як холоне тіло, коли ти дізнаєшся, що десь недалеко, на привокзальній площі сидить російський снайпер та розстрілює все і всіх: людей, автомобілі, будинки та просто те, що попадає в його поле зору. Щодня надходили новини про загиблих , деякі  зникли без вісті. Нам, мирним людям, не вкладалося в голові, що таке могло бути. Здавалося, що це якийсь жахливий сон, що прокинусь -і все мине, повернусь у світло… Із часом вибухи за вікном ставали все частішими, а зв’язок, інтернет та світло почали зникати.

Кожної ночі мама будила нас своїм тривожним голосом, і ми всі разом спускалися до підвалу нашого будинку. Цей жах не обмежувався лише нічними обстрілами, вибухи лунали і вдень. Пам’ятаю, коли обстріли почалися раптово. Вибухи були настільки потужними, що навіть вікна в нашому будинку почали трястися. Не тямлячи себе, ми бігли в підвал, діти плакали, а мама трималася в молитвах.

Пізніше виявилося, що це була атака ракетами, і одна з них влучила в сусідній будинок. На щастя, ніхто з людей не постраждав, але страх, який відчула моя родина, залишився в нашій пам’яті назавжди. У той час у мене була лише одна мрія: вижити, вижити і повернутися в те колишнє спокійне та щасливе життя.

Ранок 7 березня. Весна. Живе надія, що все скоро закінчиться. Не судилося… Цей день став найчорнішим для моєї родини. Він приніс нам страшну новину, яка змінила наше життя назавжди, без вороття в минуле. Ми дізналися, що загинув мій старший брат Ігор.

Для мене він був утіленням доброти, оптимізму, сміливості. У мирний час він жив, як герой, і помер Героєм, захищаючи Україну. Ігор загинув під Харковом від авіаудару 6 березня 2022 року. Цілий день ми не могли стримати сліз. Мамине горе було безмежним, вона плакала безперестану. Постарішала й почорніла від горя. Найстрашніше було те, що ми не могли його побачити, похоронити, попрощатися. Перед моїми очима постійно поставала остання наша зустріч: новорічні свята, його подарунки, весела усмішка, мрії про майбутнє…

Пробувши три тижні в окупації, нам все-таки вдалося виїхати до Польщі. У нас було все: і захист, турбота, ми зустріли гарних людей, але спокою душі ми не мали, бо в Україні війна, там залишилися рідні та могила Ігоря. Мамине серце нещемно боліло, вона постійно плакала, її думки були біля могили сина.

Після семи місяців перебування за кордоном ми вирішили повернутися додому. Нарешті побачили рідне місто Тростянець, що розташоване в Сумській області, яке  після місяця окупації, було звільнено 93-ю окремою механізованою бригадою «Холодний Яр». Я була дуже рада поверненню, хоча їхати і дивитися на зранене й зруйноване місто було важко. Багато лиха нароблено тут, постраждав і наш будинок.

Після повномасштабного вторгнення життя моє та родини кардинально змінилося. Те, що нам довелося пережити, навчило нас цінувати кожну хвилину свого існування, оскільки невідомо, коли і як воно може закінчиться. Страшні уроки цієї війни я запам’ятаю назавжди.

Життя зазнало змін, але ми не здаємося, продовжуємо жити, рухаючись уперед. Сьогодні ще йде війна, гинуть люди, летять ракети над моїм містом, але ми віримо в наших воїнів, віримо в Перемогу, яка неодмінно буде. Я часто уві сні бачу брата, який словами Тараса Шевченка звертається до мене: «І на оновленій землі врага не буде супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі!»