Мені 64 роки. Я народився в Попасній і жив там все життя. Я там сам побудував собі хату. А коли почали сильно бомбардувати, ми 13 березня переїхали до Бахмуту, там побули і переїхали в Черкаси. 

Житло моє згоріло, немає в мене вже там нічого. Мотоцикл згорів, оце одна машина осталася старенька - нею я приїхав. 

В мене діабет, пальці відрізані на ногах. Я інвалід другої групи, оце мене спасає машина, яка вціліла. А взагалі - немає у мене нічого, на мені навіть труси і шкарпетки з секонд-хенду. 

Хочу поїхати додому – що б там не було і як би не було. Зараз, звичайно, туди ніхто не пускає. Але думаю поїхати  додому, піти на кладовище і зайняти місце, щоб вмерти там… Шкодую тільки, що виїхав. Нехай би там мене вбило - в моєму підвалі, і мене б уже на світі не було. Жити не хочеться, чесно кажучи. Бо ніхто мені нічого не поверне, не допоможе мені ніхто. 

От Фонду Ріната Ахметова я хочу подякувати за гуманітарку і допомогу ще з 2014 року. Більше нам ніхто не допомагає, я ні одного фонду не бачу, на інших я її не надіюся. Слава Богу, хоч інсулін дають.

Хоч би хтось сказав, що дадуть якусь квартиру чи хатку, але мені ніхто нічого не дасть, бо я нікому не нужен. В мене тільки одна думка: сісти на кладовище і чекати смерті, бо там поховані мої батьки, брати і сестри. Більше мені нічого не хочеться.