Собко Софія, 11-б клас, ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання — Пасікун Оксана Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни. Хто б міг подумати, що весь цей час розділить моє життя на "до" і "після"? Кожен із цих днів – це окрема історія, наповнена болем, страхом, надією й вірою. Для мене цей період став не лише випробуванням на міцність, а й новим етапом життя, де я навчилася цінувати кожну мить, знаходити сили продовжувати жити й вірити в краще. Це шлях, який змінив мене назавжди, змінив внутрішній світ, моє ставлення до життя і навіть до найменших дрібниць, які раніше здавалися незначними.

З перших днів повномасштабного вторгнення моє життя змінилося кардинально.

Те, що раніше здавалося буденним — спокійні дні з родиною, мирні ранки й прості радощі — стало недосяжною мрією.

Війна вторглася в наш дім неочікувано, і з того часу страх і невизначеність стали частиною повсякденного життя. Кожна хвилина, кожен момент несли із собою нову реальність, яка ставала все більш важкою для сприйняття.

Перші три тижні я провела в окупації. Це був надзвичайно важкий і напружений час. Кожен день здавався нескінченним.

Постійні звуки техніки, вибухи і стрілянина створювали атмосферу постійної небезпеки. У голові було лише одне питання: "Коли це закінчиться?"

Але віра в краще ніколи мене не залишала — вона була тим світлом, яке допомагало не втратити надію й сили для боротьби.

Моя родина велика, і я до сьогодні пам'ятаю стомлені та сповнені страху оченята моїх молодших братів і сестер. У їхніх очах я бачила той самий страх, що відчувала сама, але також надію, що все обов'язково зміниться. Мої чотири молодші сестрички й п’ятеро братів стали для мене джерелом сили. Я не могла дозволити собі слабкості, бо діти потребували захисту, підтримки та впевненості, що ми разом подолаємо цей страшний період.

Окрім них,

мене хвилювала доля моїх двох старших братів, які ще з 2014 року  боронять Україну, та старшої сестри, яка, будучи курсанткою університету повітряних сил імені Кожедуба, залишилася в Харкові під обстрілами.

Кожен день був сповнений страху за їхні життя. Проте найбільшим ударом для мене стала новина, про яку я дізналася вранці 7 березня 2022 року — мій старший брат Ігор загинув під Харковом від авіаудару. Ця втрата була найболючішою у моєму житті. Ігор був для мене уособленням мужності, доброти й оптимізму. Він завжди допомагав іншим, був для всіх прикладом того, як жити гідно й чесно. Його смерть залишила невиліковну рану в моєму серці.

Після трьох тижнів життя під окупацією нам вдалося виїхати до Польщі.

Там ми зустріли багато добрих людей, які допомогли нам відчути себе в безпеці, незважаючи на всі хвилювання й біль. Ми продовжили навчання й намагалися пристосуватися до нового життя, але думка про повернення додому завжди залишалася зі мною. Я мріяла побачити рідне місто Тростянець, яке після місяця окупації було звільнене 93-ю окремою механізованою бригадою "Холодний Яр". Через вісім місяців перебування за кордоном ми вирішили повернутися додому.

Коли побачила своє рідне місто, мої емоції були змішаними. Я була безмежно рада поверненню, але водночас  серце розривалося від побаченого.

Тростянець був зруйнованим і понівеченим, сліди війни були скрізь — на вулицях, у будівлях, у людських очах.

Наш будинок також зазнав пошкоджень, і це було важко прийняти. Проте, незважаючи на біль і сум, я відчула радість від того, що знову на рідній землі, серед своїх рідних і близьких.

Повернувшись додому, ми почали жити по-іншому.Усе, що трапилось, залишилося зі мною назавжди. Жити, як раніше, уже неможливо, бо війна змінила все. Однак, згадуючи свого брата, я відчуваю глибоку вдячність за його жертву, бо знаю: він хотів би, щоб я продовжувала жити, боротися й досягати  цілей, незважаючи на всі труднощі. Кожен день роблю все можливе, щоб його жертва не була марною , щоб наші надії на краще майбутнє здійснилися.

Війна ще триває, кожен день приносить нові випробування. Летять ракети над моїм містом, лунають вибухи, але я вірю в наших воїнів, у Перемогу, яка неодмінно буде!  Ці тисяча днів війни стали для мене шляхом втрат і боротьби, але вони також навчили мене жити по-іншому, цінувати кожну мить, кожен день і ніколи не втрачати віри в майбутнє.