Коломис Юлія, учениця 11 класу Мізоцького ліцею

Вчитель, що надихнув на написання есе - Поліщук Наталія Василівна

Війна. Моя історія

…Завтра календар знову покаже цю згорьовану дату. 24 лютого – день, коли Україна прокинулася від страшної новини, свисту бомб і гулу літаків. Він став тією чіткою межею, що розділила життя на «до» та «після». Іноді здається, ніби зима й не закінчувалася, а триває вже цілий рік…

  …Блукаючи коридорами школи, помічаю жінку зі смутком на чолі. Це вчителька математики, у якої троє дітей воюють на передовій. Вдивляюся в її сумні очі. Вони розповідають про гіркий відчай і всі переживання, які вилилися сльозами.

Але досі блищить у них надія від згадки про ті нечасті звістки, які з фронту відправляє молодший син. Та ці короткі повідомлення, перечитані стільки разів, що можна декламувати напам’ять …

    …На мить стихло. Небо більше не палахкотить «градами», але відчуття смерті, яка холодними пазурами торкається спини, ніяк не зникає. З’явилася вільна хвилина крихкої тиші, яка є такою нечастою гостею, і розбивається вона  від першого ж пострілу.

А от і довгождана мережа! Тремтячі руки старанно набирають на екрані букву за буквою. І линуть із холодного окопу в домівку рядки: «Я здоровий і ситий». Так упевнено втішає син. А про решту, звичайно, мамі знати не треба. Бо насправді, не спав я дві доби й у траншеї по коліна каламутної води. Та мирні думки відступають у тил, і знову пальці пронизує холод металу. Телефон змінюється на курок автомата й грізно лунають постріли:

Війна, війна!

Могили, сироти, каліки

І сум покинутих руїн.

…Материні вуста, які колись співали колискову, знову і знову нашіптують молитву. Полум’яні слова здіймаються високо вгору, що аж, здається, саме небо їх почуло. Вони летять крізь незліченні кілометри, як янгол-охоронець. Молитва, наче сорочка-оберіг, захищає найріднішу дитину. Ця доля-вишиванка, як і наша земля, однаково всипана чорними  хрестами.

Не стерлися з них ні біль, ні квіти, що покрили поле бою. І не торкнеться серця ворожа куля, бо мамина молитва міцніша за будь-який бронежилет. Гаряче зігріває неньчине серце надія, що кожен воїн повернеться додому живий і неушкоджений, бо:

Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля…

…Безкінечні коридори й тунелі підземелля «Азовсталі» бережуть багато історій. На жаль, жахливих... Світло ліхтаря засліпило очі. Нарешті зняли пов’язку. Ніхто не знав, куди ми прибули й що нас чекає. Навколо мене в маленькій кімнатці розмістилося декілька десятків людей, а кількість полонених швидко зростала…

Щоденні катування, знущання, погрози не змогли зламати захисників. Змучені, поранені, безсилі воїни трималися так мужньо, ніби були зроблені з найміцнішого сплаву цього заводу. Навіть, стоячи на колінах, своїм духом вони височіли над усіма загарбниками…

 ...Дозволили зателефонувати! Серце пропускає удар, коли чую гудки. Розповім, що живий і здоровий. Не скажу  мамі, що іноді просто боюся лишитися тут навіки. «Я виживу, я повернуся», - обіцянка зривається з вуст, але її вже не чути за вибухом, який пролунав зовсім поряд... Ранок 24 лютого. Може це просто жахливий сон? Ні, не сон… Україна зустрічає черговий світанок у променях боротьби. Але в моєму серці напрочуд спокійно, може, тому що після зими завжди приходить весна.