Юлія, учениця, 11 класу, Мізоч

Війна. Моя історія

…Завтра календар знову покаже цю згорьовану дату. 24 лютого – день, коли Україна прокинулася від страшної новини, свисту бомб і гулу літаків. Він став тією чіткою межею, що розділила життя на «до» та «після». Іноді здається, ніби зима й не закінчувалася, а триває вже цілий рік…

…Блукаючи коридорами школи, помічаю жінку зі смутком на чолі. Це вчителька математики, у якої троє дітей воюють на передовій. Вдивляюся в її сумні очі. Вони розповідають про гіркий відчай і всі переживання, які вилилися сльозами.

Але досі блищить у них надія від згадки про ті нечасті звістки, які з фронту відправляє молодший син. Та ці короткі повідомлення, перечитані стільки разів, що можна декламувати напам’ять…

…На мить стихло. Небо більше не палахкотить «градами», але відчуття смерті, яка холодними пазурами торкається спини, ніяк не зникає. З’явилася вільна хвилина крихкої тиші, яка є такою нечастою гостею, і розбивається вона від першого ж пострілу.

А от і довгождана мережа! Тремтячі руки старанно набирають на екрані букву за буквою. І линуть із холодного окопу в домівку рядки: «Я здоровий і ситий». Так упевнено втішає син. А про решту, звичайно, мамі знати не треба. Бо насправді, не спав я дві доби й у траншеї по коліна каламутної води. Та мирні думки відступають у тил, і знову пальці пронизує холод металу. Телефон змінюється на курок автомата й грізно лунають постріли:

Війна, війна!

Могили, сироти, каліки

І сум покинутих руїн.

…Материні вуста, які колись співали колискову, знову і знову нашіптують молитву. Полум’яні слова здіймаються високо вгору, що аж, здається, саме небо їх почуло. Вони летять крізь незліченні кілометри, як янгол-охоронець. Молитва, наче сорочка-оберіг, захищає найріднішу дитину. Ця доля-вишиванка, як і наша земля, однаково всипана чорними хрестами.

Не стерлися з них ні біль, ні квіти, що покрили поле бою. І не торкнеться серця ворожа куля, бо мамина молитва міцніша за будь-який бронежилет. Гаряче зігріває неньчине серце надія, що кожен воїн повернеться додому живий і неушкоджений, бо:

Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля…

…Безкінечні коридори й тунелі підземелля «Азовсталі» бережуть багато історій. На жаль, жахливих... Світло ліхтаря засліпило очі. Нарешті зняли пов’язку. Ніхто не знав, куди ми прибули й що нас чекає. Навколо мене в маленькій кімнатці розмістилося декілька десятків людей, а кількість полонених швидко зростала…

Щоденні катування, знущання, погрози не змогли зламати захисників. Змучені, поранені, безсилі воїни трималися так мужньо, ніби були зроблені з найміцнішого сплаву цього заводу. Навіть, стоячи на колінах, своїм духом вони височіли над усіма загарбниками…

...Дозволили зателефонувати! Серце пропускає удар, коли чую гудки. Розповім, що живий і здоровий. Не скажу мамі, що іноді просто боюся лишитися тут навіки. «Я виживу, я повернуся», - обіцянка зривається з вуст, але її вже не чути за вибухом, який пролунав зовсім поряд... Ранок 24 лютого. Може це просто жахливий сон? Ні, не сон… Україна зустрічає черговий світанок у променях боротьби. Але в моєму серці напрочуд спокійно, може, тому що після зими завжди приходить весна.