Легуцька Катерина, 9 клас, КЗ "Верхньокам'янська ЗОШ І-ІІ ступенів" Званівської сільської ради Бахмутського району Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Легуцька Алла Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я хочу розповісти не про тисяча днів війни, а про перший день війни. День, який змінив кожного українця. Він найбільше закарбувався у моїй пам'яті. Змінив моє життя та долю України назавжди... Я буду пам'ятати про нього все своє життя. Зранку двадцять четвертого лютого 2022 року - о 6:30 дзвонить по відеодзвінку у Viber директор школи Біловол Надія Михайлівна та каже: “Сьогодні почалася війна, росія вторглась на територію України, отже,  скажіть дітям, що у школу не йдемо. Але не піднімайте паніку!  Не кажіть, що війна, скажіть немає опалення у школі, може це неправда?”. Вона не могла повірити у таку страшну новину.

Росія як і гітлерівська Німеччина у 1941 році, без оголошення війни без попередження о 4:00 ранку завдала удару по всій території  України, забравши життя у багатьох українців. Повітряна тривога лунала всюди!

Я ще спала нічого не розумію, що трапилося, чому директор так рано дзвонить, злякалася. Моя мама вчителька, а директорка дзвонила всім вчителям, щоб повідомити про початок війни і казала, що треба робити. Мама почала плакати. Батько був надворі, ми стали кричати йому, щоб не йшов на роботу.

По вулиці йшли танки, бронетехніка, гармати, швидкі медичні допомоги, їхали військові: хлопці та дівчата. Ми підтримували їх махаючи руками та надаючи силу духу. Вони махали нам у відповідь.

Шум стояв на все село. Вдалечині було чутно вибухи снарядів. Моє село Верхньокам’янське, Донецької області, Бахмутського району розташоване було за 30 км від лінії розмежування. Тато все-одно пішов на роботу тому, що худобу було треба було комусь годувати, а він працював ветеринаром. Потім цей сарай розбомбили і тварини бігали по всьому селу нещасні. У цей час я була хвора на ковід. Мені не можна було виходити на двір тому, що був карантин і я була не вакцинована.

Тому я не вставала зранку, мій класний керівник написала: ”Сьогодні у школу не йдемо. Почалася війна”.

Після цих слів я схопилась з ліжка та швидко одяглася у теплі речі. Та увімкнула телевізор, щоб дізнатися ситуацію в Україні. Бомбили не тільки нас: Київ, Львів, Одеса, Вінниця, Харків та інші міста були атаковані. Країна терорист запускала ракети по всій країні. Мені було страшно, що у ХХІ столітті може бути війна і що буде далі?

Деякі односельчани почали збирати речі і виїжджати з села. Ми не могли виїхати тому, що в нас була ця страшна хвороба - ковід.

І на карантині треба було ще сидіти цілий тиждень. Ми навіть не додумалися скласти речі, покласти фотографії, необхідне, ми плакали і чекали не зрозуміло чого. Вчителі вирішили, що треба варити їсти та пекти пиріжки для солдат. Сестра зварила картоплі пюре і пішла в школу смажити пиріжки. Я залишилася вдома. З цими подіями за мене забули, що ми сидимо на карантині і не можна виходити на люди: ні в магазин по продукти, ні в школу допомагати варити військовим їжу.

Я ніколи не забуду і не пробачу те, що росія зробила з Україною.

Не пробачу зруйновану хату, втрачену домівку, рідний ставочок, рідний велосипед, рідні фотокартки, гойдалки, пісок біля хати, абрикосу в дворі, рідну школу. Я знаю ми переможемо, ворог буде розбитий. Все буде Україна! Слава Україні! Героям Слава!