Ізюмченко Анастасія, 10 клас, Білоцерківський академічний ліцей «Колегіум»

Вчитель, що надихнув на написання — Звір Галина Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

За кілька годин до повномасштабного вторгнення Росії в Україну:

24 лютого 2022 року. Того дня був день народження мого дідуся, і опівночі ніхто з нас не спав, щоб привітати мого рідного дідуся по маминій лінії. Все було добре, навіть можна сказати чудово. Ближче до першої години ночі ми всі вже пішли спати, але ця ніч не обіцяла бути такою ж спокійною як і раніше..

О 3:40 мене розбудила мама та бабуся, і перше, що я почула «Настя, почалася війна». Ці слова в той момент звучали для мене практично у всіх відлуннях свідомості, і я досі пам’ятаю, що того дня до ранку ніхто з моєї родини не заснув. Збираючи речі у валізи, не знаючи куди ми спочатку плануємо вирушити і не маючи плану дій. Поки всі метушилися по дому, я сиділа на ліжку, дивлячись у підлогу, відступаючись від реальності, розуміючи, що це початок нової сторінки в історії, яка може в майбутньому бути в підручниках з історії України. На мій подив, в той момент я єдина не відчувала страху, і єдине, що не давало мені спокою, це питання «А що буде далі?»

У мене в пам’яті все ще існує спогад про те, коли ми з мамою зрозуміли, що потрібно залишати наш рідний Мирноград. Сирени, вибухи лунали дедалі частіше, а тиша та пусті вулиці вже ставали привичним для багатьох сімей і страх за майбутнє нікому не давав спокою. Вирішення було непростим. Вагалися між виїздом за кордон і пошуком безпечного місця в Україні. Здавалося, що обидва варіанти несуть з собою великі втрати, бо я дуже не хотіла виїжджати з того дому, який був мені найрідніший за все. Зрештою, я та моя мати вирішили, що будемо ближче до дому, якщо переїдемо в Київську область.

4 травня 2022 року ми офіційно оформили статус внутрішньо переміщених осіб.

Збираючи речі, відчували гіркоту розставання зі звичним життям. Кожна річ нагадувала про щасливі моменти, які залишалися позаду в тому місці де я пробула усе моє дитинство.

Переїзд був складним, і це не перебільшення, бо адаптація до іншого міста, дому, людям для мене була дуже складною, бо я звикла до невеликих міст де всі знають один одного.

Перші місяці в новому місці були непростими. Треба було шукати житло, облаштовуватися, знайомитися з новими людьми. Були моменти відчаю, коли здавалося, що все це ніколи не закінчиться. Але завдяки підтримці волонтерів, деяких нових друзів, ми поступово адаптувалися до нових умов.

Згадки про рідний дім викликають смуток, але ми раді за можливість жити в безпеці. 

Цей досвід навчив мене цінувати кожен день що я провела в Донецьку зі своїми друзям та родичами, і я назавжди запам’ятаю те, яке в мене було найкраще дитинство у ті роки, коли не було повномасштабної війни.

Кожна моя згадка про те, що в Мирнограді хтось залишився з моїх друзів або деяких родичів, змушує мене хотіти повернутися в мій рідний дім. Туди, де я знаю що мене приймуть та знають люди яких я дуже ціную та хочу бачити кожного дня поруч. Я мрію про те, щоб повернутися додому, але поки що я та моя мати намагаємося будувати нове життя тут, в Білій Церкві.

Але, не зважаючи на всі проблеми та дискомфорт у житті, я хочу висловити подяку ЗСУ, та всім, хто боронить нашу країну. Словами не передати всю глибину вдячності, яку я та усі українці відчуваємо до Збройних Сил України та всіх, хто боронить нашу землю. Я вдячна їм за кожен день, який ми можемо провести в спокої та безпеці. Їхня боротьба – це боротьба за кожного з українців, за свободу і незалежність, за наше право жити в мирній і демократичній країні.

Я вірю в перемогу Збройних Сил України і в те, що незабаром настане мир на нашій землі. І тоді весь народ зможе відсвяткувати перемогу України в цій нерівноправній та доволі жорстокій війні за незалежність та мирне життя.