Потійчук Софія, 9 клас, Черепинська гімназія

Вчитель, що надихнув на написання — Кузка Олена Андріївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

…Із-за гори підіймається сонце, і поступово світ змінюється під лагідним і ніжним промінням, ніби звільняється від чогось важкого. Я сама ніби підіймаюся назустріч літеплу і душа моя співає якусь неймовірну пісню. Так хороше…

Прокидаюся… І реальність б’є мене ніби важким молотом. За вікном хмарно. Чути звуки тривоги. Війна…

Вся Україна прокинулася від гуркоту літаків, свисту ракет.

Десь за темними хмарами чути, як літають ті ворожі «мопеди», і вони так голосно ревуть, що серце стискається в кулак, а на душі дуже страшно від невідомості. І так хочеться заховатися в мамині обійми, тому що немає більш безпечного сховку.

В голові якої істоти зароджується думка розпочати вбивства тисяч і тисяч людей? В який момент людина (нібито ж людина!) перестає нею бути?

Потворо війни, яке твоє ім’я? Але хіба може бути ім’я в монстра? Звідки, з якої безодні ти вилізла?

Потворо, ти забираєш життя в тих, хто ще його й не бачив, ти забираєш майбутнє в молоді, ти мучиш матерів і змушуєш їх неймовірно страждати, бо вони бачать страждання своїх дітей.

Питання! Питання! Питання! Де шукати на них відповіді?

Нещодавно війна глянула на мене очима хлопчини, звільненого з полону. В соцмережі мені трапилося відео зустрічі мами з сином після довгої страшної розлуки. Потворо, ти позбавила цього юнака сил, емоцій, почуттів. Навіть материнське серце, яке кричало й розривалося від болю, не могло звільнити сина від влади темних сил.

Скільки знайомих мені сімей вічно житимуть зі шрамами на серцях, бо ніхто не поверне тих найрідніших, які могли нести в цей світ добро, любов і справедливість.

А ось зовсім недавно ти, страшна потворо, стала на поріг домівки моєї вчительки. ЇЇ син, якому ще немає й тридцяти років, із важкими пораненнями бореться в госпіталі за своє життя.

Ми всі чекаємо і віримо, що він вийде з коми, що повернеться до свого сина-першокласника, який так схожий на свого татка.

Але не можеш ти, потворо, бути всесильною. Ти не можеш зламати того, хто народився на землі українській! Відродиться, відновиться і зламає тобі хребет!

У «Повісті минулих літ» Нестор Літописець згадує легенду, за якою Андрій Первозваний визначив святість української землі. Мандруючи світом та проповідуючи християнство, апостол зупинився біля Дніпрових круч, щоб відпочити. Захопившись величчю і могутністю цієї землі, він промовив до учнів своїх: 

«Бачите ви гори ці? На горах цих засяє благодать Божа, і буде місто велике, і багато церков воздвигне тут Бог… І піднявся він на гори ці, благословив їх, помолився Богу і зійшов з гори цієї, де пізніше виріс Київ…».

І ще в якійсь книзі (на жаль, не пам’ятаю назви) я читала, що саме Боже благословення побудови церкви і є тим оберегом, який робить незнищенним не тільки Київ, а й усю Україну.

Сотнями років вороги знищували МОЮ країну, а вона й справді, як птах Фенікс, відроджувалася знову й знову. Не вдасться тобі, потворо, й цього разу! Тільки безмежна віра в свої сили допоможе МОЄМУ народові перемогти тебе, щоб жоден інший народ ніколи не страждав. А Я, частинка цього мужнього народу, буду знати, що добро перемагає не тільки в казках! Добро – вічне!