Це був червень 2014 року, друге-третє число. Був перший обстріл по блокпосту Щастя, але летіло все через нас. Це було жахливо, тому що перший раз.
У мене дитина. Добре, що цього тоді не чув, він якось міцно спить. А ось брат схопився, [зібрався] бігти на вулицю. Кажу: «Ти куди?» Він каже: «Салют». Кажу: «Ні, Андрійко, це не салют, сиди, нікуди не виходь».
Чоловік на роботі в цей день був, я не могла до нього додзвонитися, зв'язку не було. Не передати просто, який це був кошмар.
Весь цей кошмар хочеться забути. Хочеться, щоб швидше все налагодилося. Але чомусь насилу віриться, що колись щось зміниться. Хочеться спати спокійно і не переживати, що сьогодні-завтра почнеться невідомо де. У постійній тривозі живеш, в переживанні.
