Узбек Артем, 1 курс, Лисичанський гірничо-індустріальний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання — Лазарєва Альона Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Місто, в якому я жив до війни, — це Гірник, невелике, але затишне містечко в Донецькій області. Гірник має свою багату історію та особливу атмосферу, хоча і невелике за розмірами. Воно було засноване як шахтарське містечко, і саме це визначило його характер та традиції. Люди тут завжди відзначалися працьовитістю, сміливістю та згуртованістю.

У місті є Гірницька гімназія №18, де я навчався. Це була невелика, але дуже дружня школа, де всі знали одне одного. Гімназія завжди підтримувала в учнях цікавість до знань і прагнення до розвитку. Вчителі не тільки навчали, а й виховували справжніх патріотів. Саме в стінах гімназії я зрозумів, наскільки важливі для нас наша мова, культура та рідна земля. Учні часто брали участь у різних конкурсах, змаганнях, організовували заходи, присвячені українським традиціям і національним святам.

До війни Гірник був тихим і спокійним містом, де діти могли безпечно гратися на подвір’ї. Навіть після початку війни люди не втратили надії на повернення миру і зберегли свою віру в рідне місто. Головною гордістю Гірника залишаються його шахти, які були основою економіки міста та символом його життя. Шахтарська праця тут завжди була не просто професією, а способом життя.

Кожна вуличка, кожен куточок міста був для мене рідним.

Особливо люблю наші невеликі парки та сквери, куди можна було прийти, щоб відпочити, поспілкуватися з друзями або просто помилуватися природою.

Коли розпочалася війна, усе змінилося. Спочатку важко було повірити, що звичне та безпечне життя перетвориться на щось незнайоме й тривожне. Пам’ятаю, як у перші дні ми разом із родиною намагалися знайти спокій, але відчуття небезпеки зростало з кожною хвилиною. Наші вулиці, які раніше здавалися такими рідними й затишними, стали порожніми та мовчазними. Поступово ми усвідомили, що життя вже не буде таким, як раніше.

Я втратив відчуття стабільності, а також можливість навчатися в улюбленій гімназії та проводити час з друзями. Мені довелося попрощатися з багатьма важливими речами та людьми, що завжди були поруч.

Зараз я мешкаю в Павлограді, який зустрів мене з теплом та розумінням. Це місто стало тимчасовим притулком для мене та моєї родини, де ми змогли знайти певну стабільність і відчуття безпеки. 

Люди тут доброзичливі та відкриті: місцеві мешканці підтримують і допомагають нам адаптуватися, завжди готові підставити плече у скрутний момент.

У Павлограді я знайшов нових друзів і можливість продовжувати навчання, хоча думками завжди повертаюся до рідного Гірника.

На жаль, нині моє місто окуповане, але в моєму серці жива надія, що зовсім скоро над ним знову замайорить український прапор. Незважаючи на складні часи, я вірю, що Гірник відродиться, а його мешканці знову зможуть спокійно жити у своєму рідному місті. Кожен день мрію повернутися в Гірник, де мир і безпека стануть постійними супутниками його вулиць, а його жителі будуть працювати і жити під рідним українським небом. Ця надія дає мені сили рухатися вперед, вчитися та ставити перед собою нові цілі, щоб одного дня повернутися до рідного міста і стати частиною його відродження.