Федченко Ганна Анатоліївна, вчитель

«Харківська гімназія № 165 Харківської міської ради»

Війна. Моя Історія

2014 рік… Травень… У моєму хуторі «Широкий», що на Донеччині, вперше пролунали постріли. Я насторожилася… Що це? Може мені почулося? Ні, не почулося. Це все таки були постріли, які пізніше лунали все гучніше.

Згодом до школи, де я займала посаду заступника директора з виховної роботи, почали збігатися батьки, щоб забрати своїх дітей. Саме тоді я почула слово «війна», від чого по шкірі побігли мурахи. Я не могла усвідомити, що дійсно почалася війна. Я злякалася не за себе, а за свої дітей, двох синів 16-ти та 22-х років. Влітку 2014 року ми вперше почули, як летять «гради», ракети, з якою потужною силою вони вибухають. По вулиці почали пересуватися танки… Було страшно… Ми сиділи у підвалі…

На декілька місяців ми зі старшим сином залишились без роботи. Не стало світла та води. Страви ми готували на вогнищі… Продукти харчування закінчувались. Як у мене трусилися руки, коли отримала посилку з продуктами від моєї рідної сестри, яка на той час мешкала на території підконтрольній Україні… Намагались вижити…

Коли почалися холоди, стало ще гірше. Не було дров та вугілля, щоб можна розтопити плитку та зігрітися. Було холодно… І ось у школі повідомили, що у бухгалтерії нашого району можна буде отримати заробітну плату. Біля будівлі бухгалтерії зібрали освітян усього району… Мені було боляче дивитися на те, що відбувалося. Люди з вищою освітою билися між собою, кричали, щоб потрапити в будівлю та отримати гроші…Але що можна було купити за ті «копійки», які ми отримали? Та й що купити? Товари українських виробників почали поступово зникати, а на заміну з’являлися несмачні російські.

Поступово почалися зміни і в освіті. Зразу всі «перейшли» на російську мову. Мені так було боляче слухати тих людей, які почали «ґекать» та дуже швидко «перевзулися». З якою радістю мої колеги «зривали» зі стін школи стенди з українською символікою, з яким задоволенням вилучали книги українських письменників із активу шкільної бібліотеки… Вся освіта почала перелаштовуватися на «росийские стандарти». Цей перший рік війни якось допрацювала. Потім не було змоги дивитися на «перевзутий російський мир» і я залишила посаду заступника директора з виховної роботи і почала працювати вчителем української мови та літератури, але не довго. Спочатку на уроці в 45 хвилин я повинна була провести і мову і літературу, а потім зовсім скоротили години викладання української мови та літератури до одного уроку на тиждень, пізніше – зовсім видалили мій предмет з курсу навчання… Прийшлося йти зі школи, де я пропрацювала 25 років… Ми з синами переїхали до міста Харкова. Старший – влаштувався на роботу в «Метро», а молодший став студентом хореографічного відділення Харківського університету імені Г.С.Сковороди, бо з чотирьох років займався бальними танцями. Вступив на бюджет, бо мав в атестаті про освіту оцінки високого рівня. Навчаючись у школі, де я працювала, сину прийшлося закінчувати навчання ще й у Маріуполі, щоб отримати український документ про освіту. З першого по 10 клас мав похвальні грамоти за високі досягнення у навчанні, а в 11 класі директор школи сказала: « За що йому золоту медаль, він же «укроп»». Було боляче, але ми й не хотіли їхньої днр-івської медалі.

Перший рік у Харкові було важко. Не вистачало коштів. Треба було знімати квартиру. Згодом все владналось. Ми були щасливі, що живемо на Україні, що бачимо наш рідний прапор, чуємо рідну мову !

І ось вранці 22 лютого 2022 року я почула сильні вибухи! «Боже, невже знову?», - це були мої перші слова. Навкруги сильно вибухало, над нашим будинком зі «тваринним ревом» носились ворожі винищувачі. Від вибухів тряслася підлога під ногами ( квартира знаходилась на першому поверсі). Без тепла, світла, газу і під сильними обстрілами ми прожили пів місяця. А коли стало зовсім важко, ми переїхали до Полтави. У Полтаві прожили 1,5 роки і переїхали до Києва. Зараз у Києві теж не зовсім спокійно. Ворог постійно намагається обстрілювати столицю. Але ми віримо у наші ЗСУ і дуже чекаємо на перемогу!

Я до нестями люблю Україну, і скільки буду жити і працювати учителем української мови та літератури, буду прищеплювати дітям любов до Батьківщини, до її звичаїв та культури!,