Лукашенко Анастасія, 11 клас, Шпитьківський академічний ліцей "Скіф"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бондарєва Вікторія Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Моя прабабуся колись казала, що ми щасливі діти бо ніколи більше не буде війни,  і ми не побачимо те, що пережили вони. Вона вірила, що так і буде. Але ось, на нашу землю прийшла війна. Війна у нас триває вже десять років, просто тепер вона поширилась на всю територію нашої країни.

Війна Росії проти України вмить змінила життя українців...

По-перше, на вулицях з’явилось багато чоловіків з рюкзаками, або вже у військовій формі. Наші чоловіки не чекали поки їм принесуть повістку, вони самі йшли до військкоматів. По-друге, багато чоловіків долучились до територіальної оборони, вони стали на шляху ворога. Наші жінки теж служать в ЗСУ на рівні з чоловіками.

Велику роботу роблять партизани в окупованих регіонах під загрозою смертної кари.

Страшно  було під час перших обстрілів, а ще страшніше потім побачити сусідню вулицю з розбитими дахами, без вікон, все понівечене. Коли ми сиділи одного разу в укритті то там були ще люди з дітьми, з домашніми улюбленцями. Одна дитина дуже плакала, а тут замовкла, дивлюсь, а до неї підійшов великий собака, почав її облизувати, ліг коло неї і вона заспокоїлась.

Навіть тварини допомагають в скрутну хвилину. Не було світла, горіла тільки свічка, не було і зв’язку.

Мої двоюрідні сестри зараз в окупованих регіонах Запорізької області. Інколи вони якось ловлять зв’язок і дзвонять нам, щоб спитати як наші справи і сказати, що вони тримаються і вірять в перемогу. Нам довелось виїхати в Львівську область. Здається, що тут всі волонтерять. Ходили і ми допомагати. Я бачила скільки всього треба відправити нашим захисникам.

Волонтери все роблять заради перемоги.

Через те, що постійно на земній кулі йдуть війни, хтось десь воює, помирає, втрачає своїх близьких. Але ж ніхто не має права забрати життя іншого, бо немає більшої цінності у світі ніж людське життя. Ми не здамося, не капітулюємо!

Україна- це остання країна між Європою і неадекватним Путіним.

На Київщині стало спокійніше і ми вирішили повернутись додому. На вокзалі у Львові я бачила як прибув потяг з евакуйованими і бачила які вони були – всі перелякані, стурбовані, втомлені, у відчаї. І тут стали підніматись люди з залу очікування, вони йшли до евакуйованих і щось їм давали. Хто гроші, хто продукти, хто одяг, а хто навіть з себе щось знімав, бо ці люди були хто в чому. Багато хто з них плакав. Для них це була дорога жаху. Немає слів, щоб про це написати, коли згадуєш Бучу, Ірпінь, Гостомель, Макарів, Маріуполь- «Азовсталь» і ще багато інших.

Морально важко, я не знаю як це правильно описати, як же такий потяг назвати? Напевно, це єдність.

Зараз я живу вдома на Київщині, ходжу до школи, зустрічаюсь з друзями, тут ніхто не забуває, що зараз війна. Я думаю, що ще навіть після війни люди будуть довго пам’ятати і переказувати наступним поколінням про жах цієї війни.

Я вірю, що це все закінчиться перемогою. Тому що все надто змінилося не тільки в Україні, в світі. Тому так «як було» вже неможливе.

Багато що, зрозуміли наші люди, вони ще більше полюбили нашу неньку Україну, зрозуміли, що свободу треба виборювати скільки б ця війна не тривала, що перемога може бути тільки в об’єднанні. Отже, весь світ побачив, що Україна- це не та країна, яка може просто впасти на коліна. У нас дуже чудові слова є в гімні: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу». Це дуже сильні слова, які розуміє кожен українець!