Євгенія Мельник, 9 клас, Криворізька Вальдорфська гімназія Криворізької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Ляшенко Тетяна Віталіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

На дворі — березень 2022 року, початок війни… Навколо страх, невизначеність, нерозуміння. Наше місто Кривий Ріг недалеко від лінії фронту, але тут тил. З сусідніх Харківської, Херсонської, Запорізької, Донецької, Миколаївської областей їдуть люди. Вони шукають прихистку, якогось хоч тимчасового спокою та безпеки, передиху, щоб обдумати, що трапилося, та прийняти подальші рішення.

Мій дядько — військовий, з перших днів на фронті…

Якось в короткій телефонній розмові він

сказав про те, що має побратима, дружина якого разом зі своєю сім’єю у 2014 році переїхала з Донецька до Харкова внаслідок російського вторгнення. Вони сподівалися знайти захист і побудувати спокійне майбутнє у прекрасному місті Харкові. Але війна застала їх і там, тому вони змушені були тікати.

Та батьки молодої жінки відмовилися виїжджати, але не були проти, щоб їхні діти рятувалися. Саме тому вона разом із братом поїхала у невідомість.

Але куди їм було бігти? Навіть якщо вони переїдуть в інше місто, де і як їм жити? Паніка, розгубленість, відчай…

Той біль та неспокій, що почули ми в голосі дядька, ще декілька днів звучав в наших головах. Уявити себе на місці цих незнайомих нам людей було дуже важко. Одного дня мама подивилася на мене, і в її очах я прочитала те, що вже декілька днів жило і в мені: ми прийняли спільне рішення — ми можемо виділити кімнату цим людям у нас.

Пройшов місяць з того часу, як ми з мамою дали прихисток біженцям із Харкова. Вони стали для нас добрими друзями. Заспокоївшись, отримавши ґрунт під ногами, брат з сестрою знайшли собі роботу і нове житло.

Наразі ми досі спілкуємося, згадуючи той час із посмішкою, але тоді було страшно всім. Незважаючи на це, ми продовжували жити й робити добро тим, хто цього потребує.