Абрамович Діана, 10 клас
Ліцей №22 м. Житомира ім. В.М.Кавуна
Вчитель, що надихнув на написання есе: Просандєєва Олеся Іллівна

Війна. Моя історія

Я до останнього сподівалася, що ніякої війни не буде, що нас тільки лякають, але все склалося не так добре, як нам хотілося і бажалося.

Пам’ятаю той день: ми прокинулися від надокучливого дзвінка мобільного. Телефонував дідусь, він чув вибухи, у нього паніка. Батьки його запевняли, що нічого страшного не відбувається, просили заспокоїтися та не панікувати. Проте в новинах вже почили протилежне6 почалося повномасштабне вторгнення росії на наші землі. Всюди, по всіх каналах, транслювали відео з вибухами, пожежами, панікою з усіх міст України. Я не усвідомлювала, що відбувається, не знала, що робити і як діяти далі: чи одягатися, чи заспокоювати батьків, чи йти до школи, чи ні… одна частина мене усвідомлювала, що потрібно збирати речі, а друга – заспокоювала, що все буде добре. Проте сльози якось невимушено котилися по щоках. Найстрашніше було попереду: пропав мобільний зв’язок, зв’язатися з ріднею не було змоги, а це було надважливо.

У цей день я навіть не хотіла їсти і, напевне вперше у житті, стояла на бездоріжжі. Далі була «подорож» до рідних, та не такою я її уявляла.

Минув місяць… Ми повернулися додому, за яким дуже скучили. Навесні у школі розпочалося дистанційне навчання. Першим, про що запитала вчителька, були слова про те, як ми і де ми. І сльози: чи то радості, чи то відчаю, чи то чогось не зрозумілого нікому. Але відчуття потрібності одне одному було, а ще віра в те, що перемога близько.

Воєнне літо проминуло дуже швидко: сховище, квартира, сховище… одне й те ж саме. І нарешті розпочався новий навчальний рік – ми у дев’ятому, випускному класі, мрії про сукню, про вступ, про перше кохання, про вальс тощо. Але мрії дедалі ставали вужчими: не хотілося нічого із вище переліченого, а бажання, що єднало всіх – перемога.

Моя історія змінила мене і моїх друзів кардинально – ми враз подорослішали. Бажання мати новий айфон, костюм, взуття - відійшли на задній план, бо втрачали найдорожче – батька, брата, чоловіка, людські життя.

І цього не повернути, не залікувати, не випити від нього знеболювальне… Дивно якось.

Найстрашніше в моїй історії те, що війна забрала у мене дитинство та юність, відчуття безтурботності та метеликів у животі. Але я вірю, що мир не за горами, що колись, десь через років кілька, я розповідатиму своїм учням (а мрію стати вчителем) історію СВОГО ЖИТТЯ.