Я з Маріуполя. У мене дорослий син, у нього своя родина. Я жила окремо.

Початок на четверту ранку зателефонували друзі з Харкова, що їх почали бомбити. На Лівому березні уже теж щось почало відбуватися. Ми з'єдналися з родиною сина і там уже по повній програмі все відчули. Жили у підвалі. 16 березня у нас була перша спроба виїхати, але потрапили на блокпост "днр" у районі автостанції, нас не пропустили. Ледве ми повернулися назад. А 18 березня нам вдалося виїхати у бік Запоріжжя, а потім - у Дніпро, і на захід України. Зараз ми у Києві. 

Всі тримались, паніки не було, але сама війна - це нервовий стан. Важко було, у нас молодшій онуці 4 роки, старшій - 14, за них була тривога. Найстрашніше - це те, що не було води. 

У нас дуже дружний будинок був у Маріуполі. З харчуванням усі одне одному допомагали. Найбільшою гуманітарною катастрофою була відсутність питної води. 

Найскладнішим було виїхати із Маріуполя. Коли перевіряли "днрівці" при виїзді із Маріуполя, чоловіків роздягали до пояса, тривожно дуже було. Ми їхали через Токмак, зупинились у дитячому садочку. Були настільки приємно вражені, що там були волонтери, які розмовляли українською, попри те, що вже скрізь висіли російські прапори. Вони не боялись, нас підтримували, працювали. В цілому дорога була тривожною, але ми обійшлися малою кров'ю - на одному блокпосту окупанти забрали відеореєстратор. 

У 2014 році я перебувала у Донецьку, але те, що сталося у Маріуполі не йде в жодне порівняння з тим, що там відбувалося. Сама ситуація була, як страшний сон.

Було дуже багато гарних моментів. У нас дуже чуйні люди. Нас на заході України прийняли родичі, з якими ми не спілкувалися 40 років. Ми підтримуємо стосунки і досі. У Києві дуже тішить "ЯМаріуполь". Це просто шматочок дому. Це дуже приємно. Ми пишаємося тим, що ми в Україні. Для нас це цінно. 

Війна ще більше згуртувала нашу родину. Ми завжди спілкувались, а тепер ще більше об'єднались. 

Хочеться додому, але наскільки це буде можливо, невідомо. 

Дуже сподіваюсь, що війна закінчиться наступного року. Спочатку вірила, що ми повернемось у Маріуполь після звільнення, а зараз уже не знаю, чи хочемо ми цього, спілкуючись з тими, хто там залишився. Поки живемо сьогоднішнім днем. Головне, жити в мирі і підтримувати одне одного. Віримо у наші ЗСУ, і що Україна переможе.