Я була з дитиною одна. У мене інвалідність - цукровий діабет. Нам було дуже важко. Тільки 30 квітня ми змогли виїхати з Маріуполя. Приїхали в Калинівку неподалік від Києва 31 травня. У нас був дуже важкий шлях, дуже важко ми пережили цю війну.

Я була у відпустці. Працювала на заводі імені Ілліча. Я спала, мені мама надіслала о четвертій ранку повідомлення про те, що путін розпочав війну. Я не повірила, а потім побачила, що це правда. Ми подумали, що все буде гаразд , - в понеділок знову вийдемо на роботу, але як виявилось, що все було набагато гірше, ніж ми очікували. На жаль, я не встигла виїхати, а потім це зробити було вже неможливо. 

Найбільші труднощі - це був сильний холод. Ми спали у верхньому одязі, в шапках. Жили у підвалі тривалий час, потім перебрались у квартиру. І голод. У підвалі давали одну варену картоплину на двох і четвертинку яйця. Весь час хотілося їсти. У мене двічі були напади у зв'язку з тим, що я колюсь інсуліном, а було мало їжі. Дякувати Богу, сусіди дали меду, - мені потрібна була хоч якась глюкоза. Найстрашнішим був голод, а ще - весь час боялась, що у мій дім влучить ракета. Але у моєму будинку тільки вікна повилітали, він залишився цілим. Це - радість, бо навколо все згоріло. 

Найбільше шокувало, коли ми з дитиною йшли по місту і бачили навколо дуже багато трупів. Я ніколи не бачила стільки померлих людей: на дорозі, на тротуарі - скрізь. 

Мене приємно вразили люди. Ми ділились, були як одна велика родина всім під'їздом. Ми з нашого під'їзду поховали двох людей: молодого хлопця (йому вистрелили у скроню) і бабусю. Мене зворушила наша справжня українська щедрість і доброзичливість. 

Дуже було важко в емоційному плані. Коли ми з дитиною приїхали під Київ, то боялись грому. Мені здавалося, що знову ракета летить. Ми досі боїмося гучних звуків. Коли ремонт роблять, мені здається, що стріляють. 

Війна вплинула дуже на здоров'я - я досі не відчуваю ніг, у мене зник кровообіг у пальцях. Емоційно теж дуже важко. Я погано сплю, нам з дитиною жахи снились. Нам лікарі виписали заспокійливі, тепер намагаємося стабілізувати емоційний стан. 

Нам ніяк не вдавалось евакуюватися. Дивом вдалося це зробити. Приїхали знайомі і вивезли нас у село. Там були цілий місяць, після того доїхали до Запоріжжя. З Василівки нас не пропускали. Ми чотири дні стояли в автобусі. Ночами було дуже холодно. Дякуючи волонтерам, на автобусі приїхали до Києва. 

Мій колишній чоловік живе у Калинівці, і він нам допоміг з перевізником. Ми виїхали до нього. Повертатися вже не хочемо. Маріуполь - уже не те місто, яким воно було в Україні. 

На даний момент я без роботи. Я погано себе почуваю, поки вдома. Звикаю жити по-новому і хочу, щоб закінчилася війна. 

Ми знову зійшлися з чоловіком, ми знову - родина. Важко, але вірю, що все буде добре.