З початку війни ми півтора місяця прожили з дітьми у підвалі. Наше місто почали бомбити з перших днів, тому діти дуже швидко самі зрозуміли, що відбувається. Зрештою військові допомогли нам виїхати. Ми залишилися без житла, без рідного дому і без звичного життя.

Перший день війни пам'ятається суцільним страхом. Я нічого не могла робити, адже ми до останнього сподівалися, що все швидко закінчиться і незабаром життя повернеться до нормального. Але обстріли продовжувалися, і замість кількох днів ми провели у підвалі півтора місяця.

Дітям не потрібно було довго пояснювати, що почалася війна. Вони чули вибухи й бачили, що відбувається навколо. Війна сама змусила їх занадто рано зрозуміти те, з чим жодна дитина не повинна стикатися.

Найстрашнішим став день від'їзду. Було надзвичайно важко усвідомлювати, що ми залишаємо свій дім і не знаємо, чи зможемо коли-небудь повернутися. Страшною була і сама дорога — ми не знали, що чекає попереду і чи зможемо безпечно вибратися.

Ми врятувалися, але залишилися без житла і всього того, що називали своїм домом. Тепер нам доводиться будувати життя заново, зберігаючи в пам'яті рідне місце, яке одного дня були змушені покинути.