Марія Погорєлова, 8 клас, Миколаївська загальноосвітня санаторна школа-інтернат І–ІІІ ступенів № 4 Миколаївської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Книга Олена Юріївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Початок 2022 року... Хто я? Звичайна учениця звичайної школи чарівного міста на хвилі, міста корабелів, а згодом – і міста-героя Миколаєва... Дівчинка, яка старанно вчиться, відвідує заняття в художній школі, мріє у майбутньому пов'язати своє життя з мистецтвом. Ніколи й подумати не могла, що холодний лютневий ранок змінить назавжди життя моє та життя всієї України.

Ми прокинулись від страшних, неочікуваних звуків, які сьогодні сприймаються нами все ще з острахом, але вже так буденно. То були вибухи на території Миколаївського аеропорту.

Неначе потужна літня громовиця пройшлася містом, неначе Зевс-громовержець на своїй величезній колісниці пронісся тихим вранішнім містом і сколихнув наш спокій. Так 24 лютого 2022 року розпочався новий розділ нашого життя – війна...

Розпач. Страх. Невідомість. Що робити? На вулицях, в магазинах – натовпи людей, але панувала мертва тиша. Збентеження огорнуло моє місто. Ранок, а за вікном вже тягнулися довгі черги автомобілів, таке  відчуття, що ці залізні машини теж мають серце, відчувають людський біль, сум, розпач...

Рішення прийнято – треба їхати! Ми залишили наш дім того ж дня. Тато сказав, що це лише на два – три дні. Я й справді думала, що ми скоро повернемося.

Оскільки на той час ми не мали власного авто, речей брали мінімум. Тому навіть не взяла з собою нічого особливого: ні улюблену піжаму, ні книжку, яку читала ввечері перед сном, ні новесенький скетчбук із малюнками, який нещодавно отримала в подарунок. Усе найдорожче залишилося вдома – мої улюбленці, моя гордість: акваріумні рибки й величезний африканський равлик... Я була пригнічена, бо розуміла, довго вони самі не витримають. Проте мама заспокоювала мене, казала, що все буде добре, ми повернемося дуже скоро. І поки ми їхали з міста, я читала статті в інтернеті про те, що рибки можуть харчуватися водоростями, яких вдосталь у нашому акваріумі. А моя Уля – равлик ахатина може впасти в зимовий сон, який є досить тривалим, і без їжі вона, за твердженням авторів статті, може існувати два-три тижні, а подекуди й шість, використовуючи свої внутрішні запаси жирів та води. Здобуті знання мене дещо повернули в стан рівноваги, адже я несу відповідальність за своїх менших друзів.

Ми всі трималися, хоча очі дорослих не приховували розгубленості. На той час мені важко було усвідомити, чому люди навколо плачуть, чому мама мовчить і постійно тримає мене за руку. Ми опинилися в чужому місті, де не було моєї школи, моєї кімнати, мого ліжка й головне – мого дому.

Теперішні спогади про той час  – неначе жахливий сон. Ба більше, іноді мені здається, що я й досі сплю, а прокинуся – війни й не було насправді! Я, як та весела й водночас дивакувата, щира дівчинка Полліанна із повісті Елеонор Портер, бажаю думати лише про позитивне та прагну, щоб усі були щасливими. Вірила щодня, ось-ось ми повернемося, просто треба трохи почекати. Але довгі дні ставали нестерпними тижнями. І з кожним днем із оперативних новин ми дізнавалися все більше жахливого про воєнні злочини в рідному краї. Миколаїв страждав від обстрілів майже цілодобово.

Я часто закривала очі й уявляла свою кімнату. Подумки я вмикала гірлянду із зірочок на стіні і релаксувала біля акваріуму. Спокійні вечори, коли я малюю у своїй кімнаті, спостерігаючи за морським життям у невеличкому акваріумі.

В такий спосіб я себе заспокоювала, шукала гармонію, яку в мене так жадібно вкрали! Усе здавалося таким далеким і нереальним, але коли я починала малювати, я знов поринала у спокій.

Так, бентежними вечорами я малювала своїх рибок, равлика, а вночі уявляла, що я з ними поруч. І вони снилися мені! Вони чекали на мене!

Минув місяць. Батьки часто говорили про те, як добре було б навідатися додому, хоча б ненадовго. Ми не виїжджали за межі Миколаївської області, тому війна, повітряні тривоги і навіть колона ворогів у сусідньому селі – все було поруч. Але кожного разу бентежні новини змушували відмовлятися рідних від поїздки.  У місті скрізь панувала небезпека, касетні снаряди нівечіли все на своєму шляху:   невинні людські життя, домівки, інфраструктуру. Страх самозбереження був сильніший за бажання повернутись.

Та одного дня та жахлива громовиця дісталася й нашої оселі.

Уночі в сусідній із нашою багатоповерхівкою будинок влучила ракета. Він частково зазнав руйнування, а наш – постраждав (вибило вікна, повиривало двері, пошкодило майно).  Та головне – без жертв.

І це диво! Так, тепер я вірю в дива! Святий Миколай охороняє наше місто! Батьки терміново зібралися, хоча й розуміли ризик, але треба рятувати та лагодити все, що залишилося.

Коли вони повернулися не самі, а з моїми домашніми улюбленцями – щастю не було меж. У пошкодженій квартирі акваріум стояв цілий на місці. І в ньому ­– мої рибки. Живі! І равлик живий! Усі вижили! Без світла, без догляду. Півтора місяця. Це здавалося неможливим, але це сталося. Мама тоді сказала: «Це добрий знак ­– ми вистоїмо! Україна переможе!».

У той момент я зрозуміла, що війна змінила нас усіх. Я відчула в собі силу та відповідальність, прагнення робити щось важливе задля найшвидшої перемоги!

Тепер я чітко розуміла – навчилася цінувати те, що раніше здавалося дрібницями: тиша, тепла вечеря вдома, мій гарнесенький равлик поруч.

Ми змінилися, бо змінився світ навколо нас. Але разом із цим я зрозуміла щось дуже важливе: навіть маленьке життя – має велике значення. Якщо змогли вижити мої рибки й равлик, значить, ми також вистоїмо. Ми вже вистояли!

Тепер я не мрію про новий планшет чи поїздку за кордон.

Я мрію про мир. Про вечори в моїй кімнаті, коли можна спокійно ввімкнути гірлянду, музику, сісти біля акваріума й просто дихати, не прислухаючись до сирен за вікном. Без страху, без тривоги. Просто жити.

Ця подія змінила все. Я вже ніколи не буду тією самою дівчинкою, що прокинулася 24 лютого, перед, нібито звичайним шкільним днем. Але я навчилася вірити в диво. І вірити в Україну. Бо життя, навіть найменше, варте того, щоб за нього боротися. А кожна боротьба – це дія. Сьогодні, дякуючи ЗСУ, я в себе вдома і маю змогу застосовувати свій хист до малювання у волонтерських цілях – малюючи листівки із зображенням тварин, продаю їх зацікавленим особам (друзям, знайомим, рідним, в інтернеті), а отримані кошти перераховую на фонд допомоги притулку тварин, які залишилися у війну без господарів.