Дарія Мосієнко, 9-А клас, Славутська гімназія №1 Славутської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мосіюк Неоніла Петрівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна увірвалася до нашого життя раптово — голосно та жорстоко, забираючи життя вірних українських синів і дочок. Вона не лише змінила нашу буденність, а й світогляд. У ті перші дні страх заполонив нашу свідомість.

Важко було приймати правильні рішення, бо невідомість лякала кожного.

Не хотілося вірити в те, що ворог дуже швидко просувається нашими територіями. Усе, що нас оточувало довгий час, миттю втрачало сенс. Хотілося понад усе почути, що це лише сон… Але з екранів телевізора, з уст батьків, рідних та друзів чули лише, що ворог знищує Україну.

І тоді так хотілося пригорнутися до мами й відчути її лагідні обійми. І батьки старалися оберігати своїх дітей, тому багато хто залишав рідну землю, рятуючись від небезпеки.

Але й багато людей стали на захист держави, одні взяли до рук зброю, а інші вирішили допомагати технікою, коштами, генераторами, спорядженням. І вмить здолавши страх, паніку, які так паралізують мислення, українці, незважаючи на попередні розбіжності чи непорозуміння, згуртувалися, стали єдиним організмом, серце якого б'ється заради перемоги.

Сила допомоги є беззаперечною та вражаючою у своїй дії. З початку повномасштабного вторгнення  саме людська небайдужість і готовність допомагати стали надійною опорою для тих, хто опинився в біді. Найпершими зазнали нищівного удару люди на Херсонщині, у Маріуполі, Бородянці, Бучі, Гостомелі…

Вони відчули, що таке голод, зазнали тортур від окупантів.

Багато хто жалів, що не мав зброї, щоб захистити рідний дім. Але навіть перебуваючи в окупації, люди розуміли, що можуть вижити, лише допомагаючи одне одному. Вони ділилися шматком хліба, готували страви на вогні, підтримували добрим словом тих, хто втрачав рідних. Завдяки цій щирій підтримці, багатьом вдалося вижити, зберегти віру в добро навіть у найтемніші часи.

Гаслом для українців стала  глибока істина, висловлена Іваном Франком: «Тяжко в світі тому, хто сам по собі». Війна показала, що вижити, зберегти людяність і надію можливо лише тоді, коли поруч є той, хто простягне руку допомоги: чи то рідна людина, чи зовсім незнайома.

Українці, які перебували в окупації, прагнули допомогти ЗСУ, хоча іноді ризикували своїм життям. Вони не мали зброї, але мали очі, щоб передавати українським захисникам про кількість військової техніки, про напрямок руху ворожих колон. Іноді цивільні влаштовувати диверсії, обманювали окупантів, заманюючи їх у розставлені пастки.

Усе це можна робити, коли поруч є надійні тобі люди. Українці розуміли: «Тільки в єдності сила». І вони довели це всьому світу.

Коли розпочалася війна, мені було всього п'ять років. А коли повномасштабне вторгнення охопило всю країну, я вже навчалася в шостому класі. Пам'ятаю, як засинала 23 лютого під час молитви за мир в Україні. Ще з дитинства батьки прищепили мені любов до віри в Бога.

Я завжди просила про найсокровенніше, і тієї ночі вирішила помолитися саме про це.

Якесь дивне передчуття тривоги було  в моєму серці. Я переконувала та заспокоювала всіх довкола, що війна в XXI столітті  неможлива. Але чомусь саме тієї ночі щиро просила в Бога про безпеку для всіх українців. І наступного ранку світ змінився… Я прокинулася і, як зазвичай, почала збиратися до школи. Якщо чесно, не дуже хотіла туди йти, бо попереду була контрольна з математики, якої страшенно боялася. Коли спускалася східцями, побачила переполоханих батьків, що збирали тривожні валізи, моє серце забилося частіше.

Заплакана мама підбігла до мене й сказала лише одне слово: «Війна».

Паніка повільно огортала мене, я ніколи в житті не відчувала себе більш безпорадною, ніж у той момент. Хто ж може зупинити війну? Що мені робити? Батьки змушені були йти на роботу, а я не могла ні на чому зосередитися. Розпач, біль, невимовна туга… Це все нахлинуло на мене одночасно. Гіркий клубок болю підкотився до горла, гарячі сльози котилися з очей, мов град. Як бути? Адже вдома ще маленький братик… Він от – от проснеться. І тут на допомогу прийшла моя рідна бабуся… Здається, що своєю мудрістю та теплом вона може врятувати Всесвіт.

Вона не шукала слів, а одразу взялася до роботи, сказавши: «Праця – найкращі ліки для душі».

Наша кухня перетворилася у незвичайний цех з виготовлення вареників, пиріжків, млинців, смаколиків. Згодом ми ще й почали в’язати шкарпетки, рукавиці, килимки… Потім серед кімнати почесне місце зайняла швейна машинка, на якій невгамовна бабуся вже шила пораненим спеціальні подушки. До нашої оселі почали приходити сусіди з різноманітними порадами – думками. Навколо бабусі гуртувалися односельці, які відчували, що вони роблять велику справу.

Я розуміла, що дитина мого віку не в змозі зупинити війну. Мене часто поглинало почуття провини, знаючи, що в цей момент хтось поклав життя за мій спокійний сон.

Перші сирени сповіщали про небезпеку і лякали мене, адже я розуміла, що можу  не прокинутися, що небезпека тепер усюди. Ця думка змусила мене дуже швидко подорослішати.

Я не могла спокійно спати, знаючи, що наші воїни лежать у холодних окопах, захищаючи наш сон. Щоб підтримати наших захисників, ми з друзями писали листівки, збирали невеликі передачі з різноманітними чаями, кавою, солодощами. З початком війни я часто була пригніченою, але коли взялася за допомогу воїнам, почала відчувати силу, незвичайну енергію. Захисники передавали подяки через волонтерів, які відвозили нашу допомогу до військових. І кожна подяка, прапор, який підписаний руками наших героїв, додавали ще більше сили. Я забула, що таке паніка. А страх, звичайно, він є, тому життя в людей, на жаль, лише одне.

Згодом у нашому місті оселилося чимало тимчасово переселених людей. Моя родина передала одяг, речі першої необхідності. Також щомісяця старалися донатити на потреби військових. Коли ми повернулися до навчання, разом з однокласниками почали плести маскувальні сітки, збирати пластикові кришечки, проводити різноманітні акції та благодійні ярмарки.

Я старалася брати у цих заходах найактивнішу участь, долучаючи навіть своїх далеких знайомих. Це було моїм маленьким протестом проти зла, моїм способом допомогти нашим ЗСУ.

Безжальна війна забрала в нас спокій, дитинство та впевненість у завтрашньому дні. Але вона також навчила нас не бути байдужими. Я зрозуміла, що навіть коли ти ще дитина, ти можеш допомагати. І саме ця щира допомога змінює все. Усі ми є частинкою чогось визначного, що допоможе виплутатися з найпереломніших подій сьогодення. Допомога лікує душі, об’єднує людей і дає надію. Я вірю: добро переможе, бо ми не одні.

Слава Україні!!!