Війна дуже змінила життя наших дітей. На жаль, вони не можуть повноцінно ходити до школи, вільно виходити на вулицю та жити звичайним дитячим життям. Постійна небезпека і обстріли стали частиною нашої реальності.

Перший день війни став для мене шоком. Попри бойові дії, вранці я пішов на роботу - працюю фельдшером швидкої допомоги. Діти в цей час перебували у моїх батьків, а дружина також була на роботі.

Я сказав дітям, що місто почали обстрілювати, попросив їх бути дуже обережними та залишатися в коридорі. Батьків попросив наглядати за ними, поки дружина не повернеться з роботи. У той момент найважливішим було знати, що діти не залишаються самі.

Найстрашнішими були дні, коли місто обстрілювали авіабомбами. Усвідомлення того, що будь-якої миті поруч може статися вибух, викликало постійний страх за життя дітей та близьких.

Мабуть, ми не можемо говорити про важкі психологічні травми, але страх нікуди не зник. Найбільше на дітей впливає те, що наше місто продовжують постійно обстрілювати. Вони не можуть почуватися вільно та безпечно навіть у рідному місті.

Були також труднощі з продуктами та медикаментами. Їх не вистачало, хоча ситуація не стала катастрофічною. Ми пристосовувалися до обставин і намагалися забезпечити родину всім найнеобхіднішим.