Дарієнко Андрій,
м. Антрацит
Есе «Один день»
У кожного з нас є незворотна точка відліку. На жаль, такою точкою для багатьох сімей став початок війни. Жорстокої війни на Сході України, що перетерла багато життів у своїх кривавих жорновах.
На той час я ще не усвідомлював усього жахіття подій. Проте зараз, коли у свідомості стихли звуки (ті жахливі звуки, що змушували маму здригатися), я розумію, який то був жах.
Найстрашніше було дивитися у перелякані очі мами, яка, намагаючись посміхнутися, розливала чай, а у душі плакала. Я здогадувався, що мама хвилюється через тата та нас. І найбезпечнішим місцем були мамині обійми.
Вдень життя нічим не відрізнялося від буденного. Але страхи оголювались під вечір, коли вир життя уповільнювався. Стихало багато звуків і чітко можна було почути (а інколи – й відчути) «гради». У ці моменти, мабуть, кожен відчував, як його серце стискається і пропускає удари. Ті вібрації, що передавала земля, досі відлунюють у скалічених серцях багатьох.
Та точкою неповернення саме для мене став переїзд до іншого міста. Зараз я майже не згадую ті часи та насолоджуюся мирним життям подалі від пострілів та смертей. Розумію, що саме воно є неоціненним скарбом для кожного мешканця нашої країни.
