Алевтина Андріївна все життя прожила у Станиці. Тут закінчила школу, зустріла другу половинку та виростила двох дочок. Жінка намагається забути моменти обстрілів та вчиться жити у нових реаліях.
Я з пелюшок живу в Станиці, тут я закінчувала школу та технікум. Працювала на заводі у Луганську, їздила потягом увесь час. Працювала спочатку контролером, потім майстром. 26 років працювала. З чоловіком ми познайомилися ще у технікумі, потім разом на заводі працювали. Виховали двох дочок. В однієї — друга група інвалідності з дитинства, а друга зараз працює у Станиці. Жили як усі. Займалися городом, будувались.
Перший день війни я не запам'ятала, а коли вже почали стріляти то тут, то там — стало зрозуміло, що почалося щось недобре. Коли стрілянина була, ставало дуже страшно, досі хочеться все забути. Ми нікуди не виїжджали, бо донька має інвалідність і вона тут стоїть на обліку.
Війна дуже змінила наш побут. Ми живемо у своєму будинку, багато чого нам не доступне. Пенсії маленькі та фінансів постійно не вистачає. Хочеться, щоби був повний достаток і не думати, за що хліб купувати. Щоби спокійно жилося і без обстрілів.
