Не дивлячись на страх обстрілів, Юлія не виїжджала з Лиману і продовжувала працювати в магазині, бо людям, які залишились, були потрібні продукти

До війни життя прекрасне було: чоловік працював, я теж, діти навчались. Старший син тільки закінчив 11-й клас і вступив до Херсонської мореходки. Все йшло своїм шляхом, усе було добре. Ми дім будували. 

Вранці 24 лютого син подзвонив з Херсону, сказав, що у них горить аеропорт. Я відразу не зрозуміла, чому він горить. Подумала, що якась аварія. Спитала, що сталося, а син каже: «Туди прилетіло». «Що прилетіло?» – «Мамо, війна». Це був шок, звичайно. 

Я працюю в магазині. В той день була вихідна, але прибігла в магазин, забрала виручку. Ажіотаж був великий, люди скуповували все і виносили з магазину. Чоловік відпросився з роботи, і ми поїхали в Херсон до дитини. Добре, що в нас є короткий шлях через поля, і ми швидко туди доїхали. 

Були порожні дороги, не було транспорту. Людей не було на вулицях - наче вимерли всі. Люди були тільки на заправках і в тих місцях, де вода продається бутильована вода. 

Ми в Херсон поїхали. Забрали сина та хлопців із Миколаєва, що разом із ним навчалися, і поїхали додому. Діти виїжджали в Миколаїв, коли тут було дуже гучно.

Наш магазин працював завжди, він не зачинявся. Люди в селі залишалися, і їм потрібен був хліб та інші продукти. Наш склад працював, і нам привозили товар. Постачальники не їздили, але наше керівництво десь діставало на складах, а потім товар привозили нам. У нас є своя пекарня, свій ковбасний цех і рибний цех, тому все це привозили. 

Шокував перший обстріл, коли навколо нашого будинку лягали міни. Ми не знали, як реагувати і що робити. 

Погріб у нас такий, що в нього не заховаєшся. Він земляний, і якщо туди прилетить, його засипе. Ховалися в оглядовій ямі в гаражі. Було дуже страшно. 

Згодом вже реагували на це по-іншому: вже звикли і знали, звідки летить. А вперше було дуже страшно, особливо за дітей. Була рання весна. У хаті тепло, діти роздягнені. Ми меншу доньку, яка була в трусиках та майці, у куфайку кутали та кидали в ту яму.

Наші хлопці військові – це такий промінчик! Вони завжди всміхаються, завжди ввічливі. Були різні: солдати, офіцери. Були й танкісти – такі замурзані, але з очима, які світились. Про наших хлопців нічого поганого взагалі не можу сказати. 

Я щодня на роботі. Працювала сама, крутилася, і не було коли думати про погане. То на роботі була, то вдома поралася, то потрібно було комусь щось привезти… Влітку починалися пожежі, і ми гасили ті пожежі. Наробилися - впали і спимо. Хоч вночі й страшно було. 

Мрію про закінчення війни, щоб діти пішли в школи, в інститути, університети, академії. Щоб усе налагодилося. Щоб наші діти бачили, що таке життя, а не сиділи в комп’ютері. Їм же зараз навіть спілкуватися з однокласниками доводиться онлайн.