Певна Єва, 9-а клас, Пісочинський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Севолодська Валентина Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять третього лютого, на перерві між уроками, ми з подругою гуляли біля школи, обговорювали всяке. Наступний раз ми зустрінемося через рік. Двадцять четвертого лютого о 3.40 ранку 2022 року в Україні пролунали перші вибухи. У цей час, цю секунду життя всіх українців розділилось на до і після.

Тисячі покинули дім, тисячі його лишились, тисячі лишились роботи, тисячі лишились здоров’я як фізичного, так і ментального, а ще тисячі лежать під землею.

Зранку, я прокинулась як завжди о сьомій, не підозрюючи думала починати збиратись в школу. Проте мама не спала вона була чимось дуже збентежена та схвильована, в коридорі стояла валіза, після мого запитання вона відповіла двома словами,- ‘’Почалася війна’’ її голос був спокійний, але не дивлячись на це у ньому чулись нотки збентеження. У перші дні не було сильно страшно, відчуття ніби знаходишся в іншій реальності, у ці дні особливо, несподівано ти починаєш більше звертати увагу та цінити речі які раніше завалися непомітними. Здавалося це могло статись у будь-який час, у будь-якому місці, але не тут, не у цій країні. Дивно та незвично було бачити як люди йдуть у підвали, дивно чути вибухи і тривоги, дивно бачити величезні у магазини й банкомати, пусті полиці магазинів. Напочатку ми не ходили в підвал, поки не стало гучно, звуки у такі моменти віддаються б’ючи з середини голови, поки тіло охоплює тривога і страх, хочеться опинитись в іншому місці, в іншому всесвіті де все добре та спокійно. Ми спускались з сім’єю дядька, у холодні гучні ночі в сирому відвалі підтримка рідних відчувається особливо важливо, вона зігріває, надає віру в краще, віру що це все скоро закінчиться, і над Україною знов засяє мирне чисте небо, у якому літаки не будуть лякати, не будуть тривожить звуки феєрверків. Хоча надзвичайно хотілось би, аби сімейне коло збиралось у більш приємній і спокійній обстановці. На початку вересня батьки прийняли рішення виїхати у більш спокійне місце. Дорога важка, величезні пробки, люди стривожені та налякані, деякі агресивні, і це додавало складностей.

Після того як батько вивіз нас, повернувшись у Харків пішов на фронт з його братом.

Вони хотіли аби в Україну повернувся мир, аби їхні діти мали змогу навчатися рідною мовою, у рідній державі, яку ніхто ніколи не завдяки. Вони та тисячі українців та українок, стали на захист спокою та миру у нашій вітчизні, вони не побоялись смерті і незліченних поранень, ментальних проблем та виснаження. Батько з братом незліченну кількість раз повторяли наскільки важливо любити свою батьківщину, оберігати її та не віддавати нікому. Через кілька місяців нашу родину навістила жахлива звістка. Дядько отримав поранення, через деякий час перебування в комі смерть забрала його у свій світ. Це було несподівано і надто швидко. Відчуття неймовірного спустошення та горя охопило душу. Дивно знати що тільки нещодавно бачив цю людину, а зараз її тіло лежить під землею, а усмішка і голос залишиться тільки у спогадах. Він був неймовірною людиною, яка підтримувала і мотивувала інших, він неймовірно любив Україну, хотів аби у ній наступив спокій та мир. Через приблизно пів року ми повернулися назад у Харків. Спочатку знову трохи страшно, але це швидко минуло, поступово звиклись звуки вибухів та пострілів.

Наразі Україна живе, живе Харків. Люди пристосувалися, місто швидко відновлюється після втрат. Українці як ніхто знають наскільки важливий мир. Це показала наша історія тисячоліттями. Мир забезпечує безпеку та стабільність, у людей є відчуття цієї безпеки, завдяки цьому зменшується стрес і агресія між людьми. Кожна людина має право жити у спокійному мирному місці, де її життю та здоров’ю нічого не загрожує. Українці як ніхто боровся за це право і продовжують боротись. Я впевнена скоро втрат не буде, війна обов’язково завершиться. Звісно вона нанесла непоправимий вплив на людей. Проте українці незламні. Були, є і будуть!