Волченко Марина, учениця 10 класу КЗ «Верхньосамарський ліцей Близнюківської селищної ради Лозівського району Харківської області»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Хрипченко Світлана Петрівна

Війна. Моя історія

Мене звати Марина. Я живу у маленькому селі, через яке протікає річка Самара. Мені подобається знімати на телефон природу села, річку, по якій плавають лебеді і дикі качки. Найбільше я люблю спостерігати за природою навесні. Люблю дивитися, як усе навкруги оновлюється, відчувати духмяний аромат рослин, - і на душі стає легко і радісно. Хочеться в такий момент стати птахом, здійнятися високо в небо і звідти подивитися на природу, що ожила.

Живу я в прекрасній дружній родині. Моя сім’я – це мама, бабуся, дідусь і мій молодший братик Саша. Я їх дуже люблю. Здавалося, що все я маю для щасливого, повноцінного життя.

Але… Прокинувшись двадцять четвертого лютого 2022 року о четвертій годині ранку від телефонного дзвінка, я не підозрювала, що саме ця дата змінить моя життя та життя інших на «до» та «після». Телефонувала моя хрещена з Харкова. Вона сказала, що почалась війна. Ми почали збирати потрібні речі та готувати укриття. По телевізору йшли новини, де розповідали, що треба робити у разі обстрілу.

Лише через тиждень, коли почали літати ракети, безперервно гули над селом літаки, я усвідомила, що почалась справжня війна. Було страшно. Та коли спокою і сну нема, то біль пекучий селиться у груди. Я ледь-ледь могла контролювати себе. Мої рідні теж дуже хвилювалися. Через звуки вибухів ставало ще гірше. 

Ах, війна, що ти зробила, підла. Нам жити випало в такий тривожний час: війна, біда, руїни – слів бракує… Я і мої рідні були у розпачі, але потім стали приходити до тями. Важко писати про це, переживаючи за себе та інших. А як усвідомити, що ще нічого не скінчилося?

Але будемо реалістами: нещадний ворог не здасться на милість, не прокинеться у нього совість від наших умовлянь. Бандити розуміють лише силу. Не соромом і умовляннями треба припиняти нахабного ворога, а помстою.

Війна опалила всіх. Не тільки наших героїчних воїнів, які, зустрічаючи ворога віч-на-віч, власним тілом, як щитом, прикривають нас. Але і всіх, хто знаходиться в епіцентрі подій кривавої бійні. Наслідки від вибухів ракет, бомб і снарядів ми відчуваємо на собі. Кожен з нас став обережнішим, став слідкувати за новинами. Зараз я навчаюся дистанційно. Часто вмикають повітряну тривогу. Тоді доводиться йти в укриття, в безпечне місце.

Вивчати деякі предмети стало важче. Але є такі, які я добре розумію. Найбільше я цікавлюсь інформатикою, українською мовою та історією. Як би хотілося б, щоб навчання було очним, Щоб знову сісти за парту, спілкуватися з друзями, вчителями, написати на дошці речення чи приклад.

У вільний час допомагаю родині. Увечері – граюся з молодшим братиком, який є нашою розрадою. Щоб заспокоїти нерви, слухаю музику.

За довгі місяці війни мені нестерпно хочеться простого людського щастя – просто так, без причини. Чим наповнене серце людини – про те і говорять уста. От і я пишу про те, що ношу у своєму серці. Я вірю у закони Всесвіту: зло, що панує сьогодні, буде знищене, а разом із ним ті, хто його чинить.

Не за горами той час, коли справедливість переможе, і ніч важких страждань, горя та випробувань закінчиться. Три почуття хай нас не полишають – вони в житті основа всіх основ, нехай у серці нашім розквітають Надія, Віра і Любов.