Коробка Діана, 9 клас, комунальний заклад "Красненський ліцей" Кегичівської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе: Коробка Олена Володимирівна

"Війна. Моя історія"

Казкове, чарівне місце, де навесні усе у квітучих вишнях та каштанах, де влітку співають соловейки і все у соковитій зелені, де восени збирають урожаї соняшника та кукурудзи, де взимку з радістю можна пограти в сніжки і покататися на ковзанах. Це мій рідний край, моя Україна. Про неї можна говорити безкінечно, а щоб побачити усі її щедроти, не вистачить цілого життя. Скрізь милують око поля, ріки, міста і села,  щасливі, працьовиті люди.

Та в один момент нависла над моєю матінкою чорна хмара: російська орда вдерлася в нашу хату. Війна... Пам'ятаю прабабусині  слова: "Усе можна, дітки, пережити, тільки б не було війни". Але я не надавала значення цим словам, думала, що це лише бабусині твердження. Та, на жаль, випало це пережити і відчути.

О четвертій ранку підступно, зовсім не по-братськи, коли всі тишком-нишком спали, полетіли у наше серце ракети. Відразу якось не вірилось. Світонок, телефонний дзінок від хрещеної: “Чули, війна почалася, Харків під обстрілами!” Батьки метушаться, збираються їхати до Харкова по родичів, мама плаче, я з братом ще не розумію, що діється. Ні в кого не вкладається у голові, як у ХХІ столітті може бути війна, та ще й війна з братнім народом?!

Околиця Харкова 24 лютого: скрізь військові та техніка, розбиті, палаючі автівки, перевірка документів через кожні сто метрів. Мама благає військового пропустити до міста, треба забрати її брата із сім’єю, але військові, на жаль, не пропустили, сказали, що це небезпечно... Так і залишилася рідня місяць жити у метро, поки все ж таки змогли їх вивезти. 

 Летять літаки, вдалині чуються вибухи. Люди гуртуються, планують захист рідного села: копають рови, щодня обходять село, чи немає чогось підозрілого, виготовляють саморобні вибухівки, плетуть захисні сітки, зрирають допомогу на передову. Працюють і діти, і дорослі. Так почалося моє життя за лінією фронту... Майже два роки кати плюндрують мою Україну, руйнують міста і села, вбивають невинних людей, скільки загиблих Героїв. Я і мої однолітки подорослішали не по рокам. Ми переживаємо і допомагаємо, хто чим може: продуктами харчування, випікаємо смаколики, збираємо кошти, проводячи різні акції та ярмарки, на допомогу воїнам. Але жахіття продовжується, не видно йому ні кінця, ні краю. Інколи нерви здають, огортає розпач і опускаються руки. Та потім, швидко оговтавшись, з новими силами починаю допомагати і вселяти в себе омпимістичні думки. Розумію, ми маємо бути сильними, бо хлопцям на передовій набагато складніше і важче. Я вдячна кожному солдатові за тихий ранок у моєму селі, за те, що тільки епізодично, перебуваючи в деяких місцях України, я бачу реальні жахіття і наслідки війни. Також не полишаю дякувати Богу, що захищає нас від вогню.

Так, це війна. Але, я думаю, це більш гібридна війна, пов'язана з політикою, і тільки політикам вирішувати, коли вона закінчиться. Ми, прості смертні, мусимо просто чекати, допомагати і підтримувати солдатів, декому гинути, і чекати Перемоги...

А вона обов'язково настане! Виженемо ворога! Відсвяткуємо Перемогу! Відбудуємо нашу неньку! Вона не буде стояти на колінах ні перед ким. Звичайно, рани залишаться на все життя, довго будуть боліти, у декого завжди, хто втратив близьку людину. Та ми - сильна нація, все витерпимо і переживемо. А ви, російські агресори, ніколи вже не будете нашими братами, до нас дорога закрита, ви навіки заплямовані кров’ю невинних українських дітей, жінок, матерів! Вам за це відповідати вічно!