Тонкошкур Катерина, учениця 10 класу Новоселівського ліцею Нововодолазької селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе: Александрова Тетяна Миколаївна

"Війна. Моя історія"

24 лютого 2022 року. Цей день назавжди закарбувався в моїй пам’яті. На годиннику шоста ранку, телефонний дзвінок від мами. Чую схвильований голос, розумію, що вона стримує сльози: «Доню, сьогодні до школи ти не йдеш, залишайся вдома з бабусею та братиком. Тільки не хвилюйся, почалася війна... Чекайте мене вдома, з будинку не виходьте, я вже їду додому». В мене паніка, сльози течуть, а сказати нічого не можу. Телефонний дзвінок обірвався, зв'язок зник.  Підходить до мене бабуся і запитує: «Онучко, що сталося?» Намагаюся сказати, що почалася війна, але змогла лише вимовити: «Війна…».

Дев’ята ранку. Паніка трішки минула. Я обійняла братика, ми сиділи і прислухалися, чи все гаразд. Нарешті приїхала мама з татом, ми пішли в магазин, щоб купити продукти харчування.

Тільки відкрили двері, а на полицях нічого немає, від слова зовсім. Наступний магазин - теж все пусто. Добре, що у нас були хоч якісь продуктові запаси вдома. Тільки-но зібралися йти додому, пролунав гучний вибух. Паніка, знову сльози…

Телефонний дзвінок від дідуся: «Любі мої, ви як?» На той момент дідусь жив у Херсонській області в місті Скадовськ. Дід готовий був приїхати та забрати нас до себе, але ми відмовилися. Паніка та сльози не припинялися цілий день. Ми дивилися новини та молилися, щоб все скоріше закінчилося. Цей день був, наче найстрашніший сон…

6 березня 2022 року. Тато зібрав речі та пішов добровольцем на війну. Дідусь під окупацією, ми трималися, але було дуже складно. У кінці березня в школі відновили освітній процес, я трішки відволіклася від цих жахів. Життя продовжувалося....

Літо 2022 року. 7 червня – це був найгірший  мій день народження за 14 років життя. Десь далеко було чути вибухи. Сирени не припиняли своє тривожне волання, пронизливо гуділи цілодобово. Друзі, які жили поруч зі мною, виїхали до рідних за кордон, були думки і в нас поїхати подалі від цього жахіття, але ми залишалися вдома. Наступного дня матуся поїхала на роботу в місто Харків, де були постійні обстріли. Ми за неї дуже хвилювалися. Відчуття страху посилилося, взагалі не хотіла відпускати найріднішу людину.

За місяць до зими тато повідомив, що разом зі своїми побратимами воює в Донецькій області. Знову ці пекучі сльози, але ми, на жаль, не могли вплинути на перебіг подій. Зв’язок у нього був рідко, одне тільки хотіли від нього почути: «Я живий, я впораюся!».

Пройшло пів року… Телефонний дзвінок від тата: « Привіт, мої дівчата та коханий синок. Ви як? У мене погана новина: я в госпіталі з контузією та пораненням. Не хвилюйтеся. На щастя, рана неглибока. Жити буду!» Батька вилікували, і він знову повернувся в  Донецьку область місто Бахмут.

На сьогоднішній день наша родина, окрім бабусі і тата, перебуває в Києві. Начебто ми відволіклися від усіх подій війни, але 21 вересня 2023 року країна загарбників знову обстріляла мою рідну Україну. За п’ять хвилин до шостої ранку я  прокинулася від гучного вибуху, який пролунав за два кілометри від нашої квартири. Дякуємо Богу, що з нами все добре,  ми живі та здорові!

Ми віримо в перемогу й надалі! Ми повинні не здаватися та йти вперед! Все буде Україна!