Анжеліка з родиною вибирались з окупації з великими труднощами. Мама Анжеліки через страхіття, які довелось пережити, втратила пам’ять. 

Я жила в Маріуполі. Батьки в Лівобережному районі, я в Центральному. Доньці 16 років було, коли війна почалась, зараз вже 17.

24 лютого ми почули по телевізору, що війна почалася. Ми ще ходили на роботу до кінця тижня. Нас ніхто не відпускав додому. Чоловіка теж ніхто з заводу не випустив. Сказали виходити всім на роботу, тому ми не змогли виїхати раніше. А коли ми вже могли їхати, все вже позакривали і не випускали людей з міста.

Мені було страшно за життя моє, моїх батьків, моєї дитини. Що ми не змогли виїхати вчасно. У нас пропав Інтернет, світло. Холод був, води не було.

Хліба не було, звичайно. Нічого не продавалось. Їжі в нас трохи були запаси, а води не було. Воду привозили в якомусь баку до кінотеатру. Але туди було небезпечно ходити під обстрілами. Та все ж ми ходили, як і багато інших.

Моя подруга загинула. Вони втрьох пішли по воду – і всі загинули.

У наш під’їзд було влучання. Ми жили на четвертому поверсі, а поцілило в третій поверх. Ми почали шукати, де безпечніше. Днів п’ять були у батьків однокласниці нашої доньки. Нас було 16 чоловік у будинку. У них була піч і колодязь у дворі. Та скоро і Новоселівку почали обстрілювати.

В сусідній будинок влучив снаряд. Він загорівся і за 10 хвилин згорів на наших очах.

Після цього ми вирішили виїжджати на свій страх і ризик під обстрілами, бо розуміли, що можемо всі там загинути. Біля залізничного вокзалу стріляли. Над нашим дахом пролітали снаряди. Ми виїхали на Мелекіне. Нарешті ми змогли розслабитись з думкою, що нам вдалось вижити, як раптом пролунав дуже сильний вибух – росіяни підірвали авіабомбою Драмтеатр.

Після цих подій моя мати втратила пам’ять. Ми її ледве довезли. Вона не пам’ятає нічого, ледь не вмерла там, із глузду майже з’їхала. Їй 73 роки.

Ми все втратили. Житла нема, роботи нема. Здоров’я підкосилось. Купу грошей платимо за оренду житла. Ми не знаємо, як жити далі. Усе це тривожить.

З Маріуполя ми поїхали до Бердянська, тому що почували себе вкрай погано і потребували часу, щоб прийти до тями і їхати далі. Ми 21 день пробули в Маріуполі. Дорога до Бердянська була тяжкою і тривала добу: машин було дуже багато, блокпостів також. Приїхали вночі, а там якраз комендантська година. Ми на холоді в машині чекали ранку. Наша автівка лишилась у Маріуполі – у неї був пробитий бензобак, і її забрали чеченці. Ми їхали на батьковій машині вп’ятьох і могли взяти з собою тільки подушки і ковдру, бо холодно було.

В Бердянську живе моя племінниця і нам знайшла квартиру майже безкоштовно. Ми прожили там 17 днів. Ми кожного звуку й стуку боялися. Матір поки трошки привели до тями. Потім ризикнули виїхати в Запоріжжя. Подолали 21 блокпост. Росіяни роздягали чоловіків, усі сумки розгрібали. Був випадок, коли один з них перекрив нам дорогу машиною.

Йому хотілось знати, чого це ми їдемо в Запоріжжя, а не в росію. Говорити з ним було страшно, він виглядав так, ніби був нетверезий чи під дією наркотиків. Страшно було, що він стріляти почне, та все ж ми сказали, що в нас там родичі, там наша батьківщина.

Зараз ми в Івано-Франківську. Після всього пережитого хотілось бути подалі від війни. До Запоріжжя я не захотіла, тому що воно дуже близько. Оріхів поряд, там стріляли. Ми навіть коли їхали, бачили, як його бомбили. Ми не могли суто психологічно перебувати там. Тож просто їхали на захід і шукали оголошення про оренду житла.

Я мрію, щоб Україна стала вільною для мирних людей. Щоб усіх окупантів, усіх злочинців покарали за все, що вони заподіяли нам. Щоб всіх колаборантів, які допомагають їм позбавили громадянства й вигнали на ті болота, з яких прийшли окупанти, раз вони дуже хочуть бути з ними. 

Я хочу, щоб відродилося моє місто і було ще кращим, ніж до того. Щоб там був жовто-блакитний прапор і звучав гімн України. Це все, чого я хочу, а решту ми переживемо. Якщо виживемо.