Ми жили в Маріуполі. У мене двоє дітей. Вони живуть окремо. Коли почалася війна, діти одразу приїхали до нас. Було страшно. Стріляли, бомбили. 

5 березня з приватного будинку ми поїхали у місто. Там жили 10 днів на шостому поверсі. Але там іще страшніше було, тому що літали літаки, стріляли ракети, катери з моря стріляли. Було лячно підійти до онуків, тому що на шостому поверсі стіни хиталися. Найтяжче було, коли літали літаки, бомбили. Це був повний жах. Чоловік із сином ходили воду шукали, бачили трупи прямо на вулицях. Це жахіття, коли в тебе малі діти, а ти не знаєш, що робити: чи в підвал бігти, чи на шостому поверсі залишатися. 

Їжі не було. Коли ринок працював, назбирали трохи картоплі. Крупа розсипана була - позбирали. Дітей годували. Готували на вогнищі на подвір'ї, якісь дрова чи папір шукали. З ліками було зовсім ніяк. Діти ходили по воду: у центрі міста водоканал, то звідти хоч якусь воду носили. Свічок не було, опалення теж. Якось протрималися ми до 15 березня. А вже 15 березня ніби-то організували зелений коридор, і ми поїхали до Бердянська. 

Звичайно, їхали тяжко. Наїхали на уламок, і у нас спустило колесо. На спущеному далеко не поїхали - тільки до Мангуша. Дякуючи добрим людям і сину, знайшли запасне колесо. Поміняли.

До Бердянська ми їхали дуже довго. Через пости, через чеченців. Але доїхали до Бердянська. Там ми залишилися на місяць. Довше не могли, тому що син був записаний у тероборону і він недобре себе почував, що хлопці воюють, а він сидить у Бердянську. І ми десь 10 квітня поїхали до Запоріжжя. 

Ми там пробули день, дякуємо за гуманітарну допомогу. Із Запоріжжя – до Умані. Їхали, куди машина везла. Добралися до Тернополя і, дякуючи волонтерам, нам дали будиночок у селі. Ми приїхали 16 квітня, а вже 20 квітня син пішов у військо. І зараз він воює. А ми з невісткою і з онуками проживаємо в селі. Дякуємо Фонду Ріната Ахметова і міській раді за допомогу.

Хочеться, щоб уже скоріше закінчилася війна. Сподіваємося – у цьому році. Але повертатися нам нікуди. Мрію про мир і спокій.