Я все своє свідоме життя прожив у Маріуполі. Моя дружина з Івано-Франківщини. Ми вже 20 років разом. У Маріуполі мешкали у Приморському районі.
Виїхали з міста 15 березня. Дружина з сином поїхали в Іспанію. Потім дружина повернулася в Україну, а сину виповнилось 18 років і він прийняв рішення влаштовувати своє життя в Німеччині.
Коли ми вже виїхали, десь у кінці березня на початку квітня, у наш приватний будинок потрапила ракета. Він повністю згорів. Від тяжкого психологічного стану дружина захворіла на рак. Ми зараз її лікуємо в Івано-Франківську. В Маріуполі я 20 років займався будівництвом, завжди мав можливість заробити. А зараз ми живемо в селі, тут можливостей для заробітку ніяких. Думаємо переїжджати.
Найбільший шок був, коли ми поверталися на українську територію і потрапили під обстріл поблизу Запоріжжя. Обстрілювали "градами" з окупованих територій. Ось це, напевне, було найважче.
Коли у Маріуполі обстрілювали магазин "Примор'я" з мінометів, нас присипало і цеглою, і землею. Але навіть це не було так страшно, як обстріл під час евакуації. У Маріуполі я побачив з другого поверху свого будинку, як прилетіла авіабомба в елеватор. І я тоді зрозумів, що окупанти у місті нічого не залишать.
Якісь запаси продуктів у нас були: крупи, цукор. Думав, що на місяць нам вистачить. Електроенергія зникла одразу. У перші дні ми чули, як запускають елеватор, щоб намолоти ще хоч трохи борошна. Газу теж не було. У мене в будинку був чавунний камін - ми на ньому могли готувати їжу. Я запрошував людей купатися, тому що ми могли нагріти воду. Взагалі не було зв'язку. Добре, що у дружини був інший оператор мобільного зв'язку, і він пробивався. І я міг зателефонувати і повідомити, що ми поки живі.
В Маріуполі залишився 71-річний батько. Я знаю, що він живий, але поспілкуватися не виходить.
Ми залишаємося оптимістами і бачимо своє майбутнє тільки прекрасним. Хотілося б, щоб дружина одужала, щоб я міг бачитися з сином, а не тільки по телефону з ним спілкуватися. Хочеться мати своє житло.