На початку війни у Віти зібрались всі діти й онуки. Під обстрілами тримати маленьких дітей у холодному підвалі вже не могли, а виїхати було ні на чому. Довелось домовлятись з різними людьми і розміститись у декілька машин

У мене троє дітей, я їх сама, без чоловіка виховувала. Потім мені зробили операцію, і я була непрацездатна. Проживала в селі. Окупація мене там же застала. Звісно, ми не очікували такого. До мене дочка з міста приїхала в село. Середня і менша в мене проживали. Її чоловік помер, і я їй допомагала дітей піднімати. Їх у неї четверо. 

Перший же снаряд із танка нам у двір влучив. Ми без вікон були. Ні світла, ні газу. А без світла не стало й води. Добре, що по сусідству був колодязь - звідти ми носили воду. Продукти в селі були. У селі так само, як і в місті: щось закінчилося – пішов у магазин і купляєш. 

Окупанти магазин розбомбили в перший же день. Двері зламали і витягнули всі продукти. Нас нікуди не випускали. У кого що було, те й було. 

Гуманітарку нам не привозили, тому що одну машину розбомбили біля лісосмуги. Хто міг - приходили туди, брали і ділилися з усіма, хто в селі лишався. Староста нам привозила, якщо могла, але цього недостатньо було. Дітям потрібен був цукор, глюкоза. Намагалися більше їм віддавати. 

Газу не було - ми готували на пічці на дровах. Дітей годували тричі, а дорослі їли по разу. А окупанти, тільки-но люди виїжджали, з будинків усе вигрібали. Ми скільки змогли, стільки й протрималися – 52 дні. Потім дізналися, що машини випускають, і попросилися до людей. Нас із мого двору було семеро чоловік. Моїй мамі 86 років було на той момент. Нашу машину розбили, вона вже не заводилася. Ми не могли виїхати і просилися до людей. 

Нас розміщували в кожну машину, хто скільки зможе. Було четверо маленьких дітей і ми, дорослі. Ось так і вибиралися. Коли ми звідти вибралися, у нас було таке враження, що ми в інший світ потрапили. Вдома ми навіть боялися з двору виходити. А якщо нам потрібно було кудись сходити, треба було пов'язку на руку чіпляти. 

Старша дочка в селі недовго побула, бо в неї була маленька дитина - тільки в січні народилася. А ми постійно в погребі сиділи. Там волога і сирість, і дочка цього боялася. Виїхати ми не могли. Василівка була окупована. Але вони ризикнули з чоловіком і дитиною прорватися під обстрілами, і в них вийшло. Вона цілий місяць тримала для нас приватний будинок, хазяям платила і чекала, що ми приїдемо. Бо ми не ризикнули всі сідати в одну машину – десятеро людей в одну машину ніяк не влізе. 

Дочка моя взагалі пропонувала виходити пішки, але я не пустила їх, бо ми чули, що поля і дороги мінують. Дитині було півтора року, і, не дай Боже, побіжить у сторону, а ми не встигнемо схопити – підірветься на міні. 

У дочки була істерика. Вона і волонтерам дзвонила, а вони казали, що не можуть нас забрати. Та якось наші люди домовилися в обмін на щось, я точно не знаю, що сім машин випустять. Тільки так, щоб о сьомій ранку нас уже не було в селі. 

Ми всю ніч із дочкою не спали. Домовилися з людьми, що вони заберуть нас у свої машини. А в нас ще й бабуся, і нам треба було з нею йти в центр села до точки збору два кілометри. Вийшли о четвертій ранку. Прийшлося в сусідів брати тачку, садити бабусю і везти. Узяли з собою тільки документи і ліки – мої та бабусині. Ми думали, це на місяць-два, та й повернемося. Ні альбомів, ні фотографій не брали. Я плачу, бо там усе моє життя, всі фото залишилися. 

Я думала, вийду на пенсію, внуки в гості будуть приїжджати, у мене все є… А мене зоставили ні з чим. А тепер ще й дві тисячі виплат скасовують. На роботу я не можу піти, бо внуки в хаті - їх потрібно контролювати. Дочка пішла на роботу, а дітей не кинеш самих, страшно. Від нашого села нічого не лишилося. Образливо. Від чого вони «освободили» нас?