Мені 31 рік. До війни я мешкала в Маріуполі. Перший день був жахливим. Про це навіть згадувати не хочеться. Мій чоловік допомагав пораненим у лікарні, і в них були проблеми з медикаментами і продуктами. Але у нас була консервація.

Я поїхала ще до 24 лютого в гості до родичів разом із двома дітьми, ще й була вагітна. А потім уже не змогла повернутися назад. Мені пощастило, я нічого страшного не бачила, а чоловік мій із мамою все це пережили. Він зміг виїхати тільки в березні. Мій чоловік, брат та його мама виїжджали разом. Їм було дуже важко. Десь ішли пішки, десь їхали на велосипеді – по-різному було.

Нам прийшлося на рік розлучитися. Я поїхала народжувати в Швейцарію. У нас в окупації залишилися домівки і все інше. Довелося починати все спочатку. 

Я б хотіла, щоб не було війни, щоб мої діти не знали, що таке повітряна тривога, і їм не було потрібно бігти в укриття. Хочеться, щоб у нас усе було добре, як і раніше.