Юлія з родиною не могла більше залишатись в окупованому місті, перш за все, через велику кількість колаборантів. Але й на вільній території України у них з’явилась безліч побутових проблем

Про початок війни ми дізналися з вибухів за вікном о четвертій ранку. Потім ввімкнули новини, з яких стало зрозуміло, що це не тільки в нас відбувається, а по всій країні, повномасштабно. У нашому місті є аеродром, і було чутно, як його бомбили. 

В перші дні ми не розуміли, куди бігти, де є укриття, як звучить бомба, а як - ракета. А за тиждень почалися інші проблеми: де дістати харчі, ліки? Бо магазини позачинялися. Усі боялися. Не можна було нічого купити. 

Коли російські війська були вже у нас постійно, було лячно пересуватися по місту, адже вони можуть щохвилини тебе забрати, і хтозна, що робити і чи повернешся звідти. Найбільше розчарування – це поведінка людей, яких я вважала близькими і яким довіряла, а вони виявилися геть іншими.

Влітку вже почалася підготовка до «референдуму» щодо приєднання нашої окупованої частини до Російської Федерації, тож ми не бажали там залишатися і брати в цьому участь.

Поїхали ми з двома валізами. У нас не було нічого – починаючи з голки і нитки та закінчуючи спальним місцем. Наразі ми на підконтрольній території вже майже два роки. І тепер постало питання садочка і школи. Бо це фронтове місто, а дітям потрібно спілкуватися з однолітками. 

В Україні немає безпечного місця - вся країна перебуває у воєнному стані. До того ж, у мене, окрім дітей, ще є мама і дідусь. Літнім людям важче виїхати. А поїхати й лишити їх тут, щодня переживати, як вони, і не мати змоги їх бачити – це теж важко. Тож краще вже ми тут будемо всі разом. 

Ми в Україні можемо бути корисними. Наприклад, моя родина допомагає чим може і ЗСУ, і літнім людям. 

Ми збираємо бляшанки для окопних свічок і донатимо грошима. І окремим хлопцям, і бригадам допомагаємо, відправляємо посилки. Мій колишній чоловік зараз у ЗСУ.

Далеко наперед наразі не загадую. Живу хоч і не одним днем, але двома-трьома тижнями. Хотілося б повернутись, але це дуже складне питання. І не лише через те, що незрозуміло, деокупують ту територію чи ні, а через подальше життя поряд із тими людьми. Нам буде важко з цього всього виходити. Коли починаєш думати, як жити далі, то розумієш, що перспективи не дуже райдужні.