Людей обурювало те, що в окупації на своїй землі їм потрібно ходити озираючись, а ще краще – зовсім не виходити з двору. Але рашисти самі ходили по дворах і щось вишукували

24 числа над нашим домом літаки літали, і на аеродромі почалися вибухи. Нам усе видно було: літаки, вертольоти – все над нашим домом літало. Та й по радіо, звичайно, почули новини. Ніхто не очікував такого. 

Залишились без роботи, без доходів… Як там жити можна було взагалі, у цьому жахітті? Окупанти їздили, шмон робили. Я навіть не можу цього передати. Ніхто не міг подумати, що таке станеться з нами. Жили, дбали, а вийшло так, що комусь те добро надбали і зосталися без даху над головою, голі й босі. 

Свої заготовки були і своя вода. Намагалися на всьому своєму виживати, що посадили на городах. Закрутки робили. Хліб нам, правда, возили. Великих перебоїв не було. 

Їздили закуплятися на свій страх і ризик, бо окупанти могли машину забрати. Вони ж блокпости поставили через кожні сто метрів. Окупували сільську раду і всю Мелітопольську громаду. 

Страшно було навіть вийти на вулицю. Не так, як раніше: йдеш, а пташки співають. А в окупації виходиш - і озираєшся, щоб тебе з-за рогу ніхто не прибив… 

Хто б міг подумати, що сестра на сестру піде? У мене це в голові не вкладається. У нас там рідня. Батьки звідти, і бабуся, і дідусь. Шок неймовірний. Досі не можу прийти до тями. Стільки жорстокості й ненависті! Це просто звірі! Мабуть, ми їх погано знали…

Мій син пішов на фронт у перші дні війни. Його брат пішов воювати з 2014 року, він АТОвець. Росіяни почали за списками шукати і АТОвців, і військових. А в нас ще й чоловікова мати – 78 років, інвалід. Нам страшно було, тому ми з села й виїхали. Нас засуджували односельці через це. У нас там уже перестала ходити гривня, чоловік без роботи зостався. Він - інвалід після аварії. А за що жити? Нам потрібно було тільки виїжджати. 

Усе залишили на сусідів: і дім, і те, що в домі. Їхали і не знали, виберемося чи ні. 

Страшно було, але нам Бог поміг. Я тільки Богу дякую за те, що ми виїхали. У нас на двох постах документи перевіряли, до машини чіплялися. Чоловікова мати пай заклала і купила нашому сину машину. Ми ж оформили її на сина, а він пішов в армію. Хотіли у нас паспорти забрати, але ми стали проситися, казати, що в лікарню веземо бабусю, і нам пощастило: віддали наші документи. Виїхали просто чудово, бо після нас уже дорога закрилася. Їхали через Кам’янське - там проходила «дорога життя».

На першому українському блокпосту ми подумали: «Слава Богу, наші!». Бо до того їхали – і холодний піт по спині був. Як побачили наш прапор, я думала, будемо стрибати аж під стелю. Там навіть інше повітря було. Ми вдома і вікна зачиняли, щоб не було жодного просвітку. Собаки загавкають – і ми вже боїмося, бо окупанти могли лазити де завгодно…

Хочу жити в мирі, онуків бачити. Хіба це життя – у такій напрузі? Ми хочемо жити так, як раніше. Уже й вік не той, щоб кудись їздити. Зробили ремонт на старості літ, щоб жити і внуків доглядати. А вийшло так, що і без онуків зосталися, і діти пороз'їжджалися. Страшно за дітей, за внуків, і за майбутнє їхнє. Хочеться, щоб мир настав скоріше.