Від нашого селища – вісім  кілометрів до кордону. О десятій ранку через нас пішла техніка на Охтирку з боку Росії. А о п’ятій вечора їх розбили. Ми навіть не уявляли, хто це може бути. Був бій, і техніка їхала назад побита. Найбільше шокувало, що наші сусіди і начебто друзі могли напасти на Україну.

Я мати-одиначка, у мене дитина – студентка, вона була в Харкові. Я переживала, коли вона евакуювалася, коли на вокзалі стояла. Це було жахливо.

На початку в нас була нестача всього. Ми виїхали нормально, без проблем. 

Тварин я не забирала. У мене шість котів, і нікуди було їх брати. Так вони й зосталися там.

Стрес я долаю переважно пігулками. Сподіваюсь, що скоро війна закінчиться, і ми поїдемо додому. А там – хто його знає, скільки ще доведеться поневірятися…