Чаловська Наталія, 11 клас, Степанівський ліцей з дошкільним підрозділом

Вчитель, що надихнув на написання есе — Кубяк Надія Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Багато великих міст та маленьких сіл в нашій Україні. Серед барвистої природи, повноводної річки Дніпро розкинулось село Милове. Жили тут працьовиті люди, які обробляли землю, вирощували землю та створювали сім’ї.

Мої рідні: батько та мати зустрілися, покохали один одного та одружилися. Створили велику міцну сім’ю, яка складалася з п’ятьох дітей. Старший брат Олександр завжди був помічником батька та прикладом для мене. Дві мої сестрички: Анютка та Іринка допомагали матусі. Я любила завжди доглядати домашніх улюбленців, а найбільше-співати та танцювати. Найменшим у сім’ї був Микита, на той час йому було два рочки.

Дитинство наше було радісним і безтурботним. Батьки працювали, ми їм допомагали, а у вихідні їздили на природу і проводили час разом. Купалися у Дніпрі, грали в м’яча та ловили рибу. Батько з матір’ю побутували великий дім. У ньому завжди було тепло і затишно, пахло випічкою, пирогами та смаколиками.

Все було прекрасно до того страшного дня… 24 лютого 2022 року вороги напали на нашу рідну землю. Дев’ятого березня російські окупанти вступили на моє рідне село.

Той день я пам’ятаю, як страшний сон. Вся сім’я зібралась в одній кімнаті.

Вікна та двері були зачинені, боялись, щоб світло не пробивалось крізь щілини. У печі горів вогонь, Ми майже не спали, батько всю ніч чергував на дворі, охороняв на, щоб вороги не вдерлися у дім.

Так було кілька днів.

Одного ранку, коли ми спали, моя мати та бабуся пішли у магазин по продукти. Ми прокинулися від обстрілів, в хаті були тільки діти, нікого з дорослих не було поруч. Діти були налякані: матері та бабусі довго не було, батько пішов їм на зустріч. Магазин був недалеко. Але татуся не було годину.

Потім він прийшов один із сльозами на обличчі. Ми не зрозуміли що трапилось. Він нам сказав: «Нашої мами та бабусі більше немає».

Я відчула, що моє серце зупиняється, по моєму обличчі текли гарячі сльози горя. Дивлюся на свого молодшого братика Микиту, йому було лише два роки. Батько був у розпачі, через деякий час він повідомив рідним про втрату. Через два дні був похорон.

У той день я побачила їх, вони лежали на дивані, накриті білим простирадлом. Я не змогла підійти, одразу почалася істерика, нас забрали звідти. Микита часто запитував: «Де моя матусенька?».

Він плакав за нею, ми старалися триматися, допомагати один-одному.

Через сім місяців почався наступ на село, нас хотіли звільнити, тому нам довелося сидіти в підвалі, щоб вберегти свої життя. Жили там шість тижнів і один день. Чекали з нетерпінням наших воїнів, наші ЗСУ, і дочекалися. В середині листопада та вони нас звільнили. На наступний день ми поїхали звідти в небуття…

Спочатку поїхали в Кривий Ріг, там жила татова двоюрідна сестра, ми приїхали на одну ніч і думали: «Куди їхати далі?» . телефонували всім, кому можна було. Нам дядько запропонував їхати у Вінницю. Зранку ми виїхали, а ввечері прибули на місце. Перебували там три дні. Потім знайшли волонтера, який допоміг нам із житлом. Приїхали до вчительки, вона хороша, тому одразу погодилась надати нам житло. Спочатку думали, що в цій хатині залишимось, але наступного ранку батько знайшов ще одну домівку. Наша дружня родина переїхала туди одразу. Через тиждень я і моя сестра пішли в школу. Старша сестра Аня на ой час вже закінчила школу і залишилась наглядати за меншим братиком Микиткою.

Ми дуже вдячні всім людям, які допомагали нам. Зараз ми проживаємо в селі Степанівка Вінницька область вінницький район. Я навчаюся в одинадцятому класі, сестра в десятому, у нас багато друзів. Разом з моїм однокласником Олександром. Я часто ходжу на риболовлю, тренування. Він підтримує мене та мою сім’ю.

Зараз у мене все добре, але інколи дуже сумую за своєю матусенькою, рідним селом та рідною домівкою. Я вірю, швидко настане мир і ми повернемося на свою рідну землю.

Отже, це моя маленька історія із життя.